Промучившись із півгодини, щоби перетягти свого коня через ярок по шию в жовтій пінистій воді, він знеможено валиться долі на узбіччі дороги. Старий бебехнув поруч нього, а там і Джонсон, відхаркнувши згусток слизу, долучився до гурту.
– Ще… дуже… далеко? – Мунґо задихається, а його голос хрипить від катару.
Товмач знову спльовує, а потому сякається у просякнуту вологою складку тоги.
– Не питайте мене: я сам тут уперше…
Обоє обертаються до Ебо. Той сидить мовчки – весь зморшкуватий, обвислий та голий – і горбиться, мовби горгулья під кущем. З його шиї і досі звисає цесарка – одне її крило внаслідок розкладу відпало, а пір’я обважніло від вологи й опаришів.
– Воко баба дас, – каркає він нарешті.
– Десять миль, – буркає Джонсон. – Назавтра будемо там.
Ранок приходить, наче ляпас по обличчю, – він різкий та засліплює. Джонсон уже на ногах, збирає гриби та ягоди, коли дослідник нарешті, смикнувшись, прокидається, і бачить безхмарне небо, у якому повільно пропливають, кружляючи, двійко шулік. Попервах він спантеличений та розгублений, але зненацька приходить осяяння: сьогодні настає жаданий день! Він миттю схоплюється, збирає речі, перетягує кінський бік дрючком, гукає товмача та трясе Ебо за кістляві плечі.
– Ебо, вставай – час вирушати!
Але старий, що примостився під кущем, спить, як і спав. Тихо, як мрець. Його розкритий рот та рожеві бутони ясен і піднебіння правлять за своєрідну закуску здоровенним зеленим мухам, які звиваються довкола зловонної курки. Колона мурашок скористалася його ступнею як брукованим гостинцем, а москіти татуюють щоки й повіки. Дивлячись на нього зверху вниз, такого тлінного та непорушного, з кістками, що різко й рельєфно виділяються на тлі жовтої твані, дослідник усвідомлює жахливу новину: старий Ебо, останній із джарранців, мертвий.
Мунґо, все ще напівприсівши, задкує і знову кличе Джонсона – цього разу гучніше. Той з’являється із заростей, що далі по дорозі, – його щелепи працюють, а на поясі теліпається торбина, повна трав, горіхів, ягід і грибів. У руках він тримає з півдюжини вузлуватих бульб.
– Зі стариганом біда, – кричить мандрівник. – Схоже, не топтати йому більше рясту.
Бульби з непристойним шльопанням валяться на дорогу, а Джонсон припускає риссю, і його груди та живіт здіймаються під тогою. Він падає навколішки поруч старого, притискаючи вухо до вкритих виразками грудей. А коли підводить голову, обличчя в нього невеселе.
– Боюся, ви маєте рацію, містере Парк. Бажаєте поховати тіло, а чи залишимо його санітарному загону матінки-природи?
Першопроходець шокований.
– Та що ти таке кажеш? Звісно, поховаємо.
Товмач, усе ще стоячи навколішках, мружить до нього очі.
– Сьогодні буде справжнє пекло. Повітря вологе.
