і відплив. До вісімнадцяти я вже пів світу побачив і вирішив висадитися у Лондоні.
– І тоді ти пішов до поліції?
– Ні. У той час я все ще вважав їх ворогами. Я кілька місяців цупив речі з полиць супермаркетів, а зрештою став кондуктором автобуса. Потім мені це набридло, і я вирішив піти до армії або поліції. Якби співбесіда в поліції не була призначена раніше, я б уже був генералом.
– Або мертвим, – сказав Вільям, коли вони підійшли до Бартона.
– А тут, думаєш, менше шансів бути вбитим? Я втратив сім колег за останні двадцять років, а скільки ще були поранені й пішли з поліції інвалідами! В армії ти принаймні знаєш, хто твій ворог, і маєш право його вбити. Тут ми стикаємося з наркодилерами, поножівщиною, перестрілками, і все це поки суспільство вдає, ніби нічого не відбувається.
– Тоді чому ти обрав це життя, а не щось легше?
– Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса, – сказав Фред, – ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені. І давай подивимося правді в очі: я ніколи не мав більш захоплюючої роботи, яка б так винагороджувалася, аніж тут.
– Винагороджувалася?
– Не грошима, звісно, хоча через деякий час зарплатня стає кращою. Deprehendo Deprehensio Vitum, – сказав Фред. – Працюй щоніч, працюй щодня – і буде більше зарплатня.
Вільям розсміявся, а Фред додав:
– Не переймайся, це вся латина, яку я знаю. Найбільше я люблю цю роботу за те, що тут один день не схожий на інший. І що найважливіше, це мій дім, я тут майже всіх знаю. Тут тобі не одна велика сім’я, але це моя сім’я, і хоча я ніколи не скажу це вголос у відділку, я хочу вірити, що щось змінив.
– І твої дві подяки це підтверджують.
– І ще три відсторонення, але мені лишилося усього кілька місяців у поліції, тож я, мабуть, більше не перетну межу.
– Не хочу зменшити собі пенсію, – додав Фред, коли вони виїжджали з Бартона.
– Сьогодні тихо, – помітив Вільям.
– Вони побачили нас і зникли, як пацюки, у найближчих щілинах. І щойно ми підемо, вони повилазять. Але ж і ми не хочемо ніяких випадків у ваш останній день, чи не так, детективе?
Вільям засміявся й збирався поставити ще одне запитання, коли Фред подивився на інший бік вулиці й сказав:
– Бідна стара дурепа. Боюся, вона й сама гадки не має, що робить.
Вільям гадав, що зараз послідує ще одна порція домашньої філософії, проте він помилився:
– Будинок номер двадцять три, – сказав Фред. – Місіс Перкінс.
– Пограбована кілька тижнів тому, – продовжив Вільям. – Винесли телевізор та відеомагнітофон, якщо не помиляюся.
– Правильно, п’ять очок з десяти, – сказав Фред. – Давай ще п’ять.
Вільям подивився на будинок, але це йому не допомогло.
– Що ти бачиш, Хористе?
– Дві пусті коробки.
– І що це значить?
Вільям спробував думати
