не зміг би забути.
– Це той чоловік, якого ви намагалися заарештувати у суботу? – спитав Катберт.
Вільям ствердно кивнув.
– Але чому ви мене питаєте? Спитайте Фреда, він зможе вказати на нього особисто.
Головний інспектор Катберт замовк і поклав фотографії у конверт.
Парафіяльна церква Святих Михайла та Георгія не часто була переповнена навіть під час щорічного різдвяного концерту, але зараз усі лави були зайняті ще до того, як на нефі з’явився хор.
Констебль поліції Фред Єйтс, володар Медалі Королеви за відвагу, отримав повну поліцейську церемонію поховання, з почесним караулом біля входу.
Траурний кортеж супроводжували кінні офіцери, а Фредова труна була накрита тканинами кольорів Лондонської поліції, блакитною та срібною, а Медаль Королеви за відвагу та срібна нагорода лежали зверху. У церкві на передніх рядах сиділи старші офіцери, а всі інші, кому не вистачило місця, стояли позаду. Вільям їхав проходом в інвалідному візку, яким керував його батько, а присутні встали, щоб засвідчити йому свою повагу. Церковний староста підвів їх до місць спереду.
Він той, хто виступить проти…
Вільям добре тримався, доки вісім офіцерів не з’явилися з труною та не понесли її через прохід до олтарної частини церкви, і тоді він уже не зміг стримати сліз.
Парафіяльний священник подивився вниз зі сходів олтаря і запропонував колегам Фреда по відділку, які не часто бували у церкві, помолитися за нього. Вони прийшли висловити свою повагу, хоча навіть не всі з них знали його друге ім’я. Вільям роздивився людей навколо і побачив серед присутніх місіс Перкінс.
Бути пілігримом…
Коли присутні стали на коліна, Вільям схилив голову й згадав слова Фреда:
«Я хочу вірити, що щось змінив». Якби тільки Фред міг побачити це й зрозуміти, як багато він змінив!
Фредові колеги та друзі щиро співали гімни, і Вільям знав, що йому б це сподобалося, хоча скоріше за все він сказав би, що надгробна промова головного суперінтенданта була занадто пафосною. Вільям наче почув, як Фред посміхається, коли той казав про його подяки. «А як щодо моїх відсторонень?» – майже розчув він.
Коли священник дав останнє благословення, присутні встали, а ті, хто ніс труну, повернулися до своїх обов’язків і понесли її на кладовище. Вільям спробував підвестися, коли вони проходили повз, але не зміг, і тоді черговий відділу та начальник йому допомогли.
Коли вони повернулися додому, батько сказав Вільяму, що після цієї історії не буде соромом піти з поліції. Він був упевнений, що колеги його зрозуміють.
– Можеш піти на вечірнє відділення, вивчати право, а потім приєднатися до мене у суді, де надалі будеш боротися зі злочинністю, але у судовій залі та вдень, а не бозна-де на вулицях уночі.
Вільям знав, що батько має рацію. Але останнє слово лишилося за Фредом: «Може, ми
