яке ви ніби бачили вчора під деревом, зовсім не схоже на моє…
– А звідки тобі відомо, що я бачив його під деревом? – комісар, примруживши очі та посміхаючись, поглянув на спантеличеного помічника детектива. – Інтуїція мені підказує, що ви з Максом таки приклали руки до вчорашніх подій на вокзалі. Так чи ні?
– Звичайно… тобто ні, вельмишановний пане комісаре. Як ви могли таке подумати? – Петик поспішно заховав насіння. – У нас і права нема займатись подібними речами. Ми ж залишились без ліцензії…
– Не думаю, що відсутність ліцензії може вас зупинити, – Бур дістав із кишені ліцензію Макса й протягнув її Петику. – Можеш повернути цей папірець своєму шефу. Сподіваюсь, що надалі він буде більш обережним…
– Звичайно, пане комісаре, – Петик, зрадівши, швиденько заховав ліцензію в кишеню. – Тепер ми взагалі не будемо займатись такими дурницями. Ми… ми вирішили змінити професію. Будемо від нині… торгувати насінням.
– Еге ж, так я вам і повірив. Дуже ви схожі на хлопців, які займаються торгівлею насінням.
Бур, повернувшись, пішов обідати, а Петик стрімголов кинувся шукати начальника. Макса як на зло ніде не було. Зрештою, Петик побачив детектива, коли той виходив із дешевої харчівні під красномовною назвою «Собачі омлети».
– Постій, гуляко, – зупинив Макса помічник. – У тебе сьогодні свято якесь, чи що? Ось поглянь на це! – він дістав із кишені ліцензію. – Тепер у нас справді є привід святкувати.
Мас взяв у Петика картку, глянув на неї, навіть для чогось понюхав і, зрадівши, скрикнув:
– Та це ж моя ліцензія!
– Еге ж, твоя, твоя ліцензія. Ти б ліпше поцікавився, як вона до мене потрапила. Я думаю, що комісар Бур здогадується, хто вчора влаштував ту виставу на вокзалі.
– Вистава? Так, вистава вийшла на славу. Я із цього приводу й святкую. Приєднаєшся до мене?
У Петика не було серйозних причин, щоб відмовлятись. Вони, обійнявшись, направились до входу в сусідню харчівню, яка мала не менш красномовну назву – «Котячі бутерброди».
З водоспадом треба поводитись обережно
Гуркіт Піхонського водоспаду було чутно здалеку, тому Макс направив автомобіля прямо на цей шум. Звичайно, водоспад його не дуже цікавив, та й часу зараз не було милуватися красою навколишньої природи. Він мусив, поки не стемніло, дібратись до місцевого пансіонату, який знаходився поруч із водоспадом.
Пансіонат розмістився за високою огорожею з колючим дротом зверху. Густий ліс навколо та безлюдна місцевість давали привід думати, що заклад цей був не зовсім звичайним.
Макс, зупинивши автомобіль біля широких металевих воріт, посигналив. Маленьке віконце у воротах відчинилося і звідти виглянуло суворе обличчя охоронця.
– Будьте ласкаві, пропустіть мене, – привітно звернувся до охоронця Макс. – Мені необхідно побачитись з однією з ваших пацієнток.
Охоронець
