і Петик подумав, що давно треба було знайти собі іншого начальника. Від Макса одні неприємності, якщо загрозу потрапити на обід отакій зміюці можна назвати просто неприємностями. Петик вже не раз у скрутні хвилини давав собі обіцянку знайти іншу роботу, та все ж продовжував покірно виконувати чергове «геніальне» доручення Макса.
– Ма-а-акс! – тихо подав голос Петик. За їхнім планом кричати було ще зарано. – Макс, ти де?… – уже голосніше позвав він товариша, але відповіді не дочекався.
Змія, не поспішаючи, заповзла на стовбур, вповзла на голову Петику й на хвилину завмерла, вглядаючись у свою жертву.
Вона ніби хотіла впевнитися, що отримала сьогодні на обід щось симпатичне, на відміну від учорашнього дня, коли змушена була задовольнятись хирлявим противним хом’яком. Петик від переляку не міг навіть пікнути. Він, наче загіпнотизований, вирячивши очі та не закриваючи рота, дивився на змію.
А їй отакий кумедний вигляд сьогоднішньої жертви сподобався. Рептилія нахилилася до відкритого рота Петика і почала уважно розглядати, що там усередині робиться. Потім довгим язичком залізла йому в рот, ніби перелічуючи зуби, і навіть спробувала добратися до горла.
У цю хвилину Петик остаточно вирішив, що потурати більше примхам Макса не буде. Хай він сам удостоїться подібних пригод, виконуючи свої ж «наймудріші» задумки!
Змія, на щастя, передумала залазити до рота жертви. Можливо, її налякали гострі зуби Петика. Вона спочатку забралась йому під піджак, а потім залізла й під сорочку. Схоже, що ця схованка їй сподобалась, і вона, звернувшись у клубок, вирішила трохи тут перепочити. Треба думати, здогадалася, хитра, що її жертва, будучи прив’язаною, нікуди не дінеться, тому з обідом не поспішала.
Петик не смів і поворухнутись. Він продовжував лежати з роззявленим ротом, не насмілюючись потривожити змію.
Над його відкритим ротом у цей час закружляли два чорних джмелі. Вони шукали собі зручну нору, в якій можна б було влаштувати гніздо, і схоже, ця нора їм сподобалась. У ній зручно буде відкладати мед та розводити сім’ю. Джмелі, звичайно, залетіли до рота Петика, залишивши там добутий нектар. Трішки перепочивши, вони полетіли знову за нектаром.
Недалеко, на асфальтовій дорозі зупинився кортеж дорогих іномарок. З машин повиходили озброєні охоронці Перевертня. Із найдовшого, схожого на автобус лімузина вийшов і їхній хазяїн. Він смачно потягнувся, позіхнув і… раптом побачив на узбіччі дороги купу лушпиння. Перевертень так здивувався, що продовжував стояти з відкритим ротом. Він зрозумів, що десь недалеко повинен знаходитись помічник детектива Макса – відомий любитель полузати насіння.
Доріжка з лушпиння тягнулася в поле, у напрямку старого дуба. Це Перевертню здалося дивним і навіть підозрілим. Він, кивнувши своїм головорізам, щоб ішли за ним, попрямував по доріжці в поле. Пройшовши сотню метрів, вони побачили повалений стовбур дерева, а на ньому – справді, Петика. Ця знахідка дуже порадувала Перевертня.
