Ози. Суцільний безлад. Шафи й скрині розкриті. Скрізь валяється домашнє начиння, на ліжку лежить кіт. Оза й Карі складають речі.
Оза: (біжить в один бік)
Послухай, Карі!
Карі: Що таке?
Оза: Послухай!
Ах, де він? Де? Не знаєш ти припадком?
З ума схожу. Чого це я шукала?
Ага – ключа від скрині.
Карі: Він же в замку.
Оза: Який там гамір на дворі.
Карі: Це їде
Остання фіра з Гегштадта…
Оза: Мій Боже!
Коли б мене вже вивезли в труні!
Таке життя прокляте. До сорочки
Усе забрали, все! Чого сам Гегштадт
Не взяв, те війт до себе загорнув,
Плювать у вічі всім отим суддям!
(Сідає на край ліжка)
Тепер зійшли ми на дідів дощента;
Мужик був строгий та судді строгіші,
Не було ласки, ради чи поради,
Не було Пера, не поміг ніхто…
Карі: До смерті вільно жити вам в тій хаті.
Оза: Неначе кітці на ласкавім хлібі.
Карі: Прийшлось за Пера дорого платить!
Оза: За Пера? В чім же ж винна тут дитина?
Хіба ж то Інгрид не вернула ціла?
Це ж чорт на гріх привів мойого хлопця,
Його судити треба, а не Пера!
Карі: Мабуть, вам треба кликати панотця;
Вам гірше, ви не чуєте цього?
Оза: Поклич, як хочеш, може, це і краще.
(Палко)
Та ні! Навіщо тут чужих людей?
Сама йому поможу, як усі
Його від себе трутили – я ж мати.
Оце для мого Пера кожушина;
Направить треба, діри полатати,
А де ж панчохи?
Карі: Там десь між лахміттям.
Оза: (перекидаючи шмаття)
Гей-гей, це що? Старенька, ржава ложка
Малим він з неї ґудзики звик лити,
Одна з його улюблених забав!
Було раз свято. Пер прийшов до батька
І просить крихти олова. А батько:
Не маю, каже, олова; ось срібло.
Мій син хай сріблом грається! І дав
Йому монету золоту. Старий
В шумі вина не розбирав чи сріблом,
Чи золотом дав гратися дитині…
А ось панчохи; наче решето,
Пошити слід.
Карі: Не вадило б.
Оза: Пошию
І ляжу в ліжко; давить щось і коле.
(Зрадівши)
Диви – вовняні сорочки! – Забули!
Карі: Забули, справді.
Оза: Найдене добро!
Одну їм можна повернуть, а другу…
Або – обі сховаємо. У Пера
Сорочка драна і брудна.
Карі:
