плаває в прісних водоймах у пошуках їжі або статевого партнера. (Вона має сім статей – цікавий факт для роздумів, коли будете наступного разу хлюпатися в озері.) Фактично, тетрахімена – це звичайний собі планктон, хоча й гарненький. Якщо подивитись на неї під мікроскопом, вона має округле тільце, оточене ореолом війок, через що виглядає як якась волохата мультяшка. Подивіться на неї достатньо довго, і ви можете помітити схожість із кошлатою лялькою з «Вулиці Сезам» на ім’я Біп Біппадотта, яка виконує відому заразну пісеньку «Мана-мана».
Усередині клітини тетрахімени розташоване ядро, її головний командний центр. У глибині цього ядра на молекулярних біологів чекає справжній подарунок: 20 тисяч крихітних хромосом – однакових, лінійних і дуже коротких. Така будова робить дослідження теломер тетрахімени, цих ковпачків на кінцях хромосом, відносно легким. Саме тому в 1975 році я (Ліз) стояла в лабораторії Єльського університету, висіваючи мільйони крихітних тетрахімен у великі скляні лабораторні посудини. Я хотіла зібрати достатньо теломер тетрахімени, щоб просто зрозуміти їхній склад на генетичному рівні.
Рис. 7. Тетрахімена. Це крихітне одноклітинне створіння, яке вивчала Ліз, розшифрувавши структуру ДНК теломер та відкривши фермент теломеразу, надало першу цінну інформацію про теломери, теломеразу і тривалість життя клітин. Отримані дані посприяли подальшим відкриттям у людей
Науковці десятиліттями припускали, що теломери захищають хромосоми (не лише планктону, а й людей), але ніхто точно не знав, що вони таке чи як вони працюють. Я думала, що якщо зумію визначити структуру ДНК теломер, то зможу дізнатися більше про їхнє призначення. Мною керувало прагнення зрозуміти їхню біологію, хоча на той час ніхто ще не здогадувався, що теломери стануть одним із головних біологічних об’єктів у вивченні проблем старіння та здоров’я.
Використовуючи суміш, що за складом нагадувала засіб для миття посуду, і сіль, мені вдалося виділити ДНК тетрахімени з її навколишнього середовища, з клітини. Потім я проаналізувала її, використовуючи комбінацію хімічних та біохімічних методів, які засвоїла під час аспірантури в Кембриджі. Під тьмяним, червоним, теплим безпечним світлом у проявній лабораторії я досягла своєї цілі. У кімнатці було тихо; лише цівка води дзюркотіла біля старомодних проявних баків. Я піднесла ще мокру рентгенівську плівку до безпечного світла, і, коли зрозуміла, що бачу, мене пронизав захват. На кінцях хромосом була проста, повторювана послідовність ДНК. Та сама послідовність знову і знову. Я відкрила структуру ДНК теломер. Однак протягом наступних місяців, коли я ретельно розібралась у подробицях, переді мною постав неочікуваний факт: як не дивно, ці крихітні хромосоми не були такі вже однакові, як спочатку здавались. Деякі мали кінці з більшою, а деякі – з меншою кількістю повторів.
Жодна інша ДНК не поводиться таким на диво різним, послідовним, повторюваним чином. Теломери цього
