якщо зможемо знайти співробітника моєї лабораторії, який допоможе з вимірюваннями». Руку підняла моя докторантка Цзюе Лінь. Вона взялася за розробку кращого способу точного й чутливого вимірювання теломерази у клітинах здорової людини, і ми почали працювати.
Ми відібрали групу матерів, кожна з яких доглядала за своєю хронічно хворою дитиною. Об’єкт дослідження зі сторонніми «питаннями» міг викривити результати, тому всіх матерів із серйозними проблемами з власним здоров’ям ми відсіяли. Аналогічну процедуру ми застосували й до відбору контрольної групи матерів, діти яких були здорові. Це зайняло кілька років ретельного відбору й оцінювань.
Ми взяли у кожної жінки зразок крові й виміряли теломери у лейкоцитах. Ми покликали на допомогу Річарда Кевтона з Університету Юти, який нещодавно розробив новий простіший спосіб вимірювання довжини теломер у лейкоцитах (застосувавши метод під назвою «полімеразна ланцюгова реакція»).
І от одного дня у 2004 році ми отримали результати аналізів. Я (Елісса) саме сиділа у своєму кабінеті, коли принтер роздрукував числовий аналіз. Поглянувши на точкову діаграму, я аж заклякла. Там була чітка схема даних – зв’язок, про існування якого ми лише гадали, був просто там, на тій сторінці. Вона показувала: що більшого стресу ви зазнаєте, то коротші ваші теломери і то нижчі ваші рівні теломерази.
Я одразу взяла телефон і подзвонила Ліз. «Отримані результати, – сказала я, – і відкриття там ще більш приголомшливі, ніж ми думали».
Нас цікавило питання: Чи може спосіб життя змінити теломери й теломеразу? Тепер ми мали відповідь.
Так.
Так, матері, які сприймали свій стрес як найбільший, мали найнижчі рівні теломерази.
Так, матері, які сприймали свій стрес як найбільший, мали найкоротші теломери.
Так, матері, які доглядали хворих дітей найдовше, мали коротші теломери.
Рис. 13. Довжина теломер та хронічний стрес. Що більше років минає, відколи дитині поставили діагноз (тобто що більше років хронічного стресу), то коротші теломери2
Це потрійне «так» означало, що наші результати були не просто якимось збігом чи статистичною похибкою. Воно також означало, що життєві переживання та спосіб реакції на ці події можуть змінити довжину наших теломер. Інакше кажучи, ми можемо змінити те, як старіємо, на найелементарнішому, клітинному рівні.
Чи можна прискорити, сповільнити чи розвернути старіння навспак, було темою медичних суперечок упродовж століть. Після цього першого дослідження матерів-доглядальниць ми дізналися дещо зовсім нове. Ми зрозуміли, що своїми діями можемо втримати теломери (а отже й клітини) від передчасного старіння. Ймовірно, ми можемо навіть частково повернути процес старіння клітин, зумовлений зношуванням теломер, навспак. З роками результати нашого першого дослідження отримували
