перснів» і потім ще довго ходили під враженням.
– А тато?
– Ну, це ж були свята і він традиційно лежав у куточку п’яний.
– Мені шкода, що він не зміг упоратися зі своєю слабкістю.
– Я не впевнена, що він хотів. Йому подобалось таке життя.
– Скоріш за все, він був настільки незадоволений своїм життям, що волів утекти від реальності. Алкоголізм – страшна хвороба. Слабкі люди попадаються на гачок і нічого потім зробити не можуть.
Я сіла на диван і руками обійняла себе, ніби захищаючи від спогадів дитинства.
– Мені не вистачало його любові й уваги, завжди, – якась струна в серці надірвалася, і я заплакала. Лев притягнув мене до себе й обійняв.
– Я знаю, люба, знаю.
– Мені хотілося сидіти у нього на руках, хотілося розповісти йому про свої мрії, про те, що відбувається у мене в школі. Мені хотілося тепла, обіймів, але в нього не було часу на мене, ніколи. Я не ображаюся, просто мені так шкода, що він не зрозумів, як був потрібен мені. Тато ніби й знаходився поруч, не покинув сім’ю, але насправді його і не було. Він став тінню, і ми залишились із мамою самотніми.
– Він завжди був таким?
– Мама говорить, що він почав пити, коли мені виповнилося п’ять років. Але я не пам’ятаю себе настільки маленькою. У моїх спогадах він завжди був напідпитку. Хитався, щось мимрив нерозбірливе, ця слина навколо рота… Я часто ненавиділа його. Мама була нещасна з ним, і я також.
– Мені дуже шкода. Але ти маєш пробачити його, бо носити в душі образи – то важкий тягар.
– Я не ображаюсь. Просто мені боляче.
– Розумію.
– Скільки разів я намагалася пригадати щось хороше. Було декілька моментів, коли він обіймав мене, але від нього так тхнуло, що я сама відштовхувала його. А ще… Він бив мене.
– Не може бути!
– Так, і я воліла б забути про це, але не можу. Інколи мені сняться кошмари, ніби я тікаю від нього і мені лячно, адже як не стараюся, не можу рушити, біжу на місці.
– За що він бив тебе?
– Я була мала. Уперше це сталося, коли я не зачинила кролів у сараї й спустила собаку, яка налякала їх гавкотом. Через це половина виводка померла від розриву серця.
– О боже!
– Мені було вісім років, я просто не подумала, а він узяв лозину і відшмагав мене до крові. З того дня я почала боятися батька.
Лев ще міцніше пригорнув мене до себе, намагаючись забрати хоча б часточку мого болю.
– Я ніколи не бив сина, хоча й були пориви зробити це, але я завжди стримувався, адже частіше за все відповідальність за помилки дітей лежить на батьках. Будь-які проблеми потрібно вирішувати за допомогою слів, діалогів. Відшмагати дитину – найпростіше рішення, а от достукатися, роз’яснити…
– Я теж так вважаю.
– А як мама реагувала на те, що тато б’є тебе?
– Зазвичай це відбувалось без неї. Вона постійно була то на базарі, то на городі,
