мозок виглядає дещо розгубленим. – А як же таблиці Excel? А гроші?
Дофамін зітхає.
– Треба глянути. Ми туди більше не залучені, – промовляє нарешті.
Розчарування мозку тепер важко не помітити.
– Але ж чому?
– Ну, та ти ж сам знаєш, як воно буває. Механізм поведінки функціонує далі, і ми відходимо.
Це правда. Зрештою, є нагальніші справи. Мозку треба розв’язати питання взаємин із «дуже смішними зауваженнями» (щось відбувається неправильно!).
– Звісно, усе так, – бурмоче на знак згоди мозок. Тоді йому спадає на думку ще дещо:
– А що мотивує людину, попри все, ходити на «роботу»? – (останнє слово мозок прочитав з долоні).
Дофамін тим часом знову встиг заглибитися у записи.
– Про це краще запитай у Кофеїна.
Якщо немає невизначеності, не треба рости, щось випробовувати, чогось досягати, тоді й мотивація не виникає. Немає нічого смачного в «Було і без того очевидно». Тобто під час сумнівів нас більше приваблює сам процес навчання, ніж кінцевий результат: «уміти».
Запам’ятайте: якщо треба демотивувати своїх працівників на 100 відсотків, то або не пропонуйте жодних позитивних цілей, або висувайте надто високі або надто низькі вимоги, так що підлеглі гарантовано досягнуть успіху або проваляться. («Ви перевиконали план на 100 відсотків? Але ж я казав 110!») Таке трапляється частіше, ніж можна подумати. Але до чого це врешті-решт призведе?
На годиннику 16:13. Три чверті години до завершення робочого дня, а Джульєтте сидить мов на голках. Це вкрай динамічний опис того, як вона повільно з’їжджає зі свого офісного крісла. Під час перерви на каву дівчина ще була сповна сил, а гормонально-мотиваційна централь аж гула від продуктивності. Смішки, блискавичні відповіді. Норадреналін загострює увагу й від захвату розширяє зіниці. Так зазвичай відбувається, коли Джульєтте спостерігає, як Лео готує сніданок. Кілька гормонів щастя розкидають конфеті. Але все це далеко позаду. Від 14:15 панують паралітична втома і позіхальна порожнеча. Норадреналін призводить до нудьги, і Джульєтте витріщається на годинник: «Ще 37 хвилин. А це означає, що мені треба протриматися ще 7 хвилин, а потім ще двічі по 15. Тоді зможу піти додому. Окей, фінальний ривок!»
Дівчина повільно повертається, ще раз мобілізує ресурси своєї уваги, примружує очі й спрямовує погляд на монітор. Максимальна концентрація.
І це справді міг би бути фінальний ривок, якби її рука тим часом не жила своїм життям і не перейшла на іншу вкладку в браузері. Тепер Джульєтте максимально сфокусована, але на pandi-nudno.com.
Можна, звісно ж, працювати і без гормонального підсилення. Але повільніше і без мотивації. У наших уявленнях гормони здебільшого заважають під час роботи, але насправді вони забезпечують для нас усе те, що потрібне для піднесення. Радість і бажання, відповідне серцебиття,
