D1 дофамін звертається у другу чергу. Вони розміщені на вищих поличках і виявляють активність лише тоді, коли рівень дофаміну підіймається догори. Ми одразу розуміємо, що ситуація серйозна. І дофамін це також знає. Саме тому завдяки D1 дофамін активує насамперед ті шляхи, які довели свою надійність на практиці. Великий тиск – не найкращий час для експериментів: коли ми, голодні, мов вовки, шукаємо ресторан, то не хочемо чути чогось на кшталт: «Гм, погляньмо, що може нам запропонувати таджицька кухня». Якщо ж ми в супермаркеті, то за таких обставин теж значно ліберальніше сприймаємо свій дієтичний план: «Від чипсів можна набрати стільки ж ваги, скільки вони важать. То скільки це?»
Якщо ж ми все одно намагаємося діяти якось інакше, бо наша кора вважає, що ми протягом тижня дотримувалися дієти; або якщо нашим коханим спадає на думку, що вони прочитали справді кілька «позитивних відгуків» про таджицьку кухню – тоді дофамін робить нас просто нестерпними. Бо там, де насолоджується D2, капризує D1. Відчуття, які пробуджують ці рецептори, відповідають за неприємну, настійливу частину бажань, зокрема й за вияви синдрому скасування. Коли D2 відчиняє двері, D1 зачиняє їх і викидає ключ. Хронічні болі та їхній фоновий шум активують радше D1, перешкоджаючи навчанню та когнітивній гнучкості.57
Визнати це, можливо, не дуже приємно, але з огляду на функціональну поведінку все-таки це треба зробити. Якщо натрапити на золоту жилу, то краще від неї не відступати! Не варто зупинятися й роздумувати над тим, що, можливо, нам більше до вподоби був би духовний розвиток. Звучить парадоксально, але навіть тупість – це частина когнітивної гнучкості.
На основі двох типів рецепторів ми можемо багато що дізнатися й про нас самих, адже залежно від генотипу розрізняють схильність до D1 або D2, а це, своєю чергою, зумовлює нашу когнітивну гнучкість. Якщо рецептори D2 неактивні, ми схильні повторювати ті самі помилки. Вуаля. Дофамін стогне, а разом з ним – усі наші знайомі. Але нас уже не спинити, і ми женемо коней, поки ті не здохнуть.
Альтернативний варіант: ви можете належати до тих людей, які швидко і гнучко перемикаються, тож, коли настає другий тайм, вони зовсім недовго шукають свою футбольну команду на чужій половині поля. Проте і це призводить до проблем: можливо, ми нікого не заганяємо до смерті, але насамперед тому, що метатимемося від одного коня до іншого. Або від людини до людини, від міста до міста чи від роботи до роботи. А всі ваші знайомі заламуватимуть руки над головою й гукатимуть: «ВОНО там, чорт забирай, ну он же воно, невже не видно?»
Тепер, коли ми про це дізналися, то, мабуть, можна придивитися й запитати самих себе, чому ми ухвалюємо певне рішення; яке це рішення і чи не ховаються за ним якісь відчуття. Це ще задоволення чи уже острах втрати? Я застряг чи просто дотримуюся старого підходу до розв’язання проблеми? Чи не намагалася я опиратися змінам?
З плином часу все стає ще цікавішим. Коли щось виявляється куркою, яка несе золоті дофамінові
