не ми їх прагнули. («А ви не пробували рідше ставати жертвою нападів ведмедя?»)
Значно важче дати раду з умовними стрес-факторами, які фізично нам нічим не загрожують, але наш мозок все одно зараховує їх до категорії небезпечних (як-от клоуни). Найімовірніше, під час контакту з умовними стрес-факторами ми не заливатимемося потом. У мирних частинах світу такі умовні фактори стресу зустрічаємо частіше, ніж нам нав’язує Голлівуд. («Ой! Лист з податкової! Кличте спайдермена!») Але в цьому нема нічого дивного. Зрештою, не так уже й приємно думати, скільки наших стресових реакцій виявилися непотрібними. («Треба сісти на той літак. Тому краще запланувати 23 пересадки і три ночі підряд не спати».) Звісно ж, презентація важлива. Але якщо вона вам не вдасться, ви від цього не помрете. Можливо, вам підійде інша робота. Наприклад – з кіньми.
Ваші гормони розрізняють абсолютні та умовні стрес-фактори лише за певних обставин, тож реагують і на одних, і на других однаково – різкою захисною реакцією.
Для наочності візьмімо шматочок сала й покладімо його поблизу миші. Починаймо гру: поки насолода і небезпека колихатимуться на шальках терезів, миша то відбігатиме, то знову зупинятиметься… витанцьовуватиме туди-сюди. Уперед, назад, не зупиняючись, але й не досягнувши цілі.
Людина мало чим відрізнялася б від миші: наше витанцьовування довкола рішення складається з суцільних нервових дій: обгризання нігтів чи посмикування ногами. Ухвалювати рішення важко, якщо система винагород відповідає за них не сама. Не раз їй доводиться все узгоджувати з відділом «ТРИВОГА!». Вам доведеться зменшити масштаб. Тепер охоплені інші частини салієнтної системи й ціле тіло. Страх нікого не залишає байдужим. Не дивно, адже йдеться про виживання у прямому значенні цього слова.
То що трапляється, коли наша гормональна система потрапляє під тиск? Наближається фактор стресу, він великий і небезпечний. Конкуренція. Ведмідь. Телепередача про сімейство Кардаш’ян. Чи ще щось, що ви вважаєте страшнішим. І ваш мозок каже: «А-а-а-а-а», а тоді «Та ж роби щось! Перемикайся! Швидко!», а ще дещо згодом: «Ой, постривай, хіба ж не ми – мозок? То нам треба щось робити! Ой лишенько!»
Водночас у глибинах мозку, в гіпоталамусі, гросмейстері гормонів, уже крутяться кілька шестірень. І гіпоталамус натискає на важіль. Цей важіль активує одразу двох рятівних медіаторів: вазопресин і кортиколіберин, більш відомий як CRH. Вони негайно вирушають із піднятими прапорами до гіпофіза. І ось, що відбувається:
Кортиколіберин розмотує сувій:
– Перед вами Вазопресин і Кортиколіберин, визволителі гормонів наднирника, відомі також як Кортикотропний рилізинг-фактор, або «Гормон, що приводить гормон, який скликає гормони стресу!»
Обличчя рецепціоністки застигає, немов обличчя американських президентів на го-рі Рашмор. Єдине, на що вона спроможна,
