тих, кого смерть в тридцять третім скосила,Бо нам перед ними покаятись треба.
Покаятись треба, очистити душу
За голос лякливий, за руку безсилу.
Ой, шапку землі мусиш ти і я мушу
Принести на цю всескорботну могилу.
Двадцятий вік останні лічить роки.
Свого вертепу гасить білі свічі.
Він був немилосердним і жорстоким,
У ньому ми народжувались двічі.
Знов народились, щоб не помирати,
Перебороти зло і лихоліття
І записати воскресіння дату —
Двадцяте неприкаяне століття.
Пам’ять котить, ніби сльози,
На життя – холодну воду…
Пригинав нас і морозив
Вітер кручений зі сходу.
Вітер лютий і злодужий,
Ще й забарвлений багрово.
Він калічив наші душі,
Він калічив наше слово.
Нівечив козацьку вроду,
Брав дітей для яничарства —
Вітер кручений зі сходу,
Із покрученого царства.
Сліз кривавих… Скільки відер
Зла неволя нам налляла?
Цей триклятий чорний вітер
Гірший, ніж орди навала.
Посаджу я дуб крислатий,
А солоні сльози витру.
Ні, не дам більш панувати
В рідній хаті цьому вітру.
– Хто ми в світі без рідного слова? —
Запитаю, щоб чулось навкруж.
Ой, болить і пече мене знову
Глухота перекошених душ.
– Ну і що? – хтось промовить зухвало. —
Слово хліба чи сала додасть?.. —
Дух живий поміняти на сало —
Чи не гріх це важкий, не напасть?
Братнє слово мені не байдуже —
Хай у серці кубелечко в’є.
Та усе ж мені хочеться дуже,
Щоб стозвуко звучало й моє.
Рідне слово… Ні, вітер огуди
Не затулить нам злякано рот.
Ми без нього такі собі – люди,
А із ним – український народ.
Чуєш, батьку, чуєш,
Де наш страх ночує,
Заховавши волю
У гнилу стодолу?
Чуєш, батьку, чуєш,
Як наш дух корчують,
Як від крику злого
Тихне наше слово?
Чуєш, батьку, чуєш,
Як Дніпро бушує?
Хвилі – наче в морі,
Щоб не буть в покорі.
Чуєш, батьку, чуєш,
Що нам Бог віщує?..
Не забудьмо, діти,
Батька заповіти.
Тарасе, будь порадником для нас,
Брехливі речі слухати доволі,
Бо вже настав той сокровенний час,
Коли ми маєм вибирати долі.
Тарасе-батьку, в наших лавах будь,
Почути хочем мудрої поради…
З’єднавши слів небачену могуть,
Ти освіти дорогу нам до правди.
Предковічна земля… Хустка синього неба,
Та верба, що у полі на вітрі зросла.
І здається – для мене нічого не треба,
Лиш
