розвалився на дивані й став клацати канали, але нічого цікавого в безмозгому ящику не відшукав. Коли й це набридло, заварив каву, вийшов на балкон. Свобода, якій я радів ще кілька годин тому, починала втомлювати. Я не знав, що з нею робити й куди її подіти.
Вечір був тихий, приємний. Унизу, у дворі, гралися діти, проте їхні крики не порушували гармонії згасного дня, зливалися з голосами природи, які хоч і з труднощами, та все-таки пробивалися крізь щільну оболонку цивілізації. Прислухавшись, можна було розрізнити жаб’ячий хор, що долинав із річки, гавкіт собак у приватному секторі, безтурботний галас невгамовних стрижів.
Сонце вже сховалося за сусідньою висоткою. Рожевий захід потьмянів, небо, втративши денну свіжість, дедалі щільніше закутувалося в сіру ковдру.
Я любив свій балкон, міг годинами дивитися на небо, прислухатися. Відчуття відірваності від світу вносило в душу спокій і умиротворення.
Тільки сьогодні блаженне й улюблене почуття не поспішало зігрівати душу. Занадто напруженим і насиченим видався день.
Завила на автомобільній стоянці сирена сигналізації. Вечірній спокій остаточно порушився: його товстою рискою перекреслило грубе втручання ззовні.
У кімнаті, як і раніше, надривався телевізор, химерні тіні від екрана бігали по стінах. Я приглушив звук, закрив балконні двері, завісив штору й подався на кухню.
Хотілося чогось випити, але нічого не було. У душі оселилися смуток і порожнеча.
Квартира, завжди затишна, здавалася чужою й непривітною. Самотність, про яку стільки мріяв, раптом стала нестерпною.
Із сумом глянув на мобільник. Пропущених викликів не було, і дзвонити найближчим часом він, схоже, не збирався. Пальці пробіглися по клавіатурі, на маленькому моніторі висвітилася телефонна книга…
В останню мить я змусив себе відмовитися від задуманого. Сховав телефон у кишеню й виглянув у вікно. Уже зовсім стемніло, лише біля сусіднього під’їзду сиротиною блимала лампочка.
Піти напитися?
Я дістав із гаманця кілька купюр, вимкнув телевізор і вже зібрався виходити, коли почув, як у замку провертається ключ.
Мені не було сенсу боятися злодіїв. Поживитися в моїй малометражці нічим. Ворогів теж не мав, хоч із певністю про таке висновувати важко.
Думки метеором пронеслися в голові. І все ж паніки не відчувалося.
Як і раніше, я стояв біля дверей і, немов зачарований удавом кролик, спостерігав за тим, як повертається коліщатко замка. Тільки в погляді моєму було більше цікавості, ніж страху.
Якоїсь миті захотілося допомогти невідомому візитерові й прочинити перед ним двері, настільки невмілими й нестерпно довгими були його дії.
Нарешті замок клацнув востаннє, і двері відчинилися. Моєму здивуванню не було меж.
– Наталка?
– Привіт! – Вона чмокнула мене в щічку, а я й далі стовбичив посеред коридору, не в змозі усвідомити, що відбувається, і тим паче повірити в це.
Дівчина тим часом по-хазяйськи попрямувала до кухні, поставила на стіл величезний пакет. Дорогою
