однієї і тієї ж дії, наприклад, присіданні).
Щоденно в’язнів виганяли на роботу. Виганяли не для того, щоб вони і справді щось робили, а на таку роботу, яка не давала результату, зате виснажувала людей фізично і принижувала морально. Результати такої роботи були справою другорядною. В’язні розбивали каміння кайлами, копали ями заступами, вирівнювали дорогу важкими катками, носили землю ношами, перетягали з місця на місце вантажі військового призначення – найтяжча і часто безглузда робота. За ходом цієї роботи слідкував наглядач, якого в’язні називали між собою «мента». Основною своєю місією він вважав постійні присікування до в’язнів: то неглибоко запханий заступ у землю, то замало піску набрано на лопату, то заблизько або задалеко викинув цей самий пісок… За кожну таку «провину» в’язня карали негайно – а інколи разом з ним і цілу групу.
З часом адміністрація почала формувати з-поміж в’язнів групи так званих «спеців». Кожна з таких груп мала власний обов’язок у таборі – були ті, що чистили картоплю (їх прозвали «картофляже»), мулярі, ковалі, малярі, столярі. Роман Шухевич належав до «палячів», які відповідали за підтримання тепла у бараках. До їхніх обов’язків належало приносити вугілля з підвалу бараків і розпалювати печі у камерах. В’язні з цих команд, у тому числі і Шухевич, мали можливість застосувати стару, як світ, в’язничну тактику «поспішай повільно». Роботу, яку можна було зробити за десять хвилин, розтягували на кілька годин, враховуючи те, що наглядачі змінювалися щодві години. Але ця тактика не мала шансів, якщо траплявся особливо пильний служака, який стежив за роботою і після її закінчення виганяв в’язнів на подвір’я, даючи завдання на кшталт «вищипати кожну травинку».
Через кількадесят років це містечко стане сумновідомим завдяки концтабору для «політичних», який організують поряд.
Береза Картузька, поч. ХХ ст.
Вічною проблемою було наїстися, бо на табірних харчах в’язні ходили голодні. Щоби роздобути додаткову їжу, чоловіки нишпорили по валізках поліцаїв під час прибирання. Під час такого «шмону» Шухевич виявив в одній пістолет і поділився відкриттям з друзями. Роман запропонував застрелити вартового і втекти. Його зупинив Павло Ґенґало: «Дай спокій, сплюв[7] певно не набитий».
Поступово в’язні утворили таємну організацію взаємодопомоги, якою керували Роман Шухевич, Володимир Янів, Дмитро Грицай, Михайло Кравців, Осип Тюшка та інші. Члени організації мали обов’язок щодня допомагати слабшим під час роботи, ділитися «зайвими» харчами з ослабленими чи хворими, передавати їжу у карцер. Не раз можна було бачити таку картину: двоє сильніших друзів брали під рамена слабшого і просто несли його, охороняючи своїми тілами від ударів палки «регулюючого рухом» поліцая. Як згадував Володимир Янів, «винахідливість Романа зустріти когось і передати вказівки, як далі чинити, була гідна подиву. Ми дивувалися його бистроумності, а над усе холодній крові. Він приймав з
Жаргонна назва пістолета.
