поставка зброї для нападу – оунівці були змушені ночувати у самому Городку, у стодолі Степана Цапа.
В коридорі пошти група розділилася на чотири частини: одна увійшла до приміщення, друга – захопила каси, третя заблокувала телефонну станцію, четверта залишалася у коридорі для прикриття. Уже на місці виявилося, що всі працівники пошти мали при собі револьвери, хоч це суперечило інструкції. Розпочалася стрілянина, і бойовикам довелося максимально швидко забирати кошти з каси, і відступати під обстрілом. Під час відступу були поранені Степан Куспись, Дмитро Данилишин, Маркіян Жураківський, Григорій Купецький, С. Макак, а Юрія Березинського, брата нареченої Романа Шухевича Наталії, і Володимира Старика вбито. Бойовиків так і не змогли схопити, хоча на ноги підняли всю поліцію. Один із патрулів на станції Глинна-Наварія вирішив перевірити документи у двох юнаків, які збиралися їхати у Дрогобич. Зав’язалася перестрілка, під час якої один з хлопців – Дмитро Данилишин – убив коменданта місцевого відділку та важко поранив іншого поліцейського. Втекти оунівцям не вдалось – обох затримали і судили надзвичайним судом.
Хоча викрадено було 4 500 злотих (за даними поліції, навіть менше – 3222 злотих), екс обійшовся Організації дуже дорого. Розпочалося організаційне слідство, де першим підозрюваним був той, хто готував напад, тобто бойовий референт Роман Шухевич. Останній мусив взятися за ліквідацію наслідків провалу, а це, окрім надійного сховку і в разі потреби лікування тих, хто уник затримання поліцією, означало також підтримку побратимів, які постали перед судом. Крім Василя Біласа і Дмитра Данилишина, на лаві підсудних опинилися Зенон Коссак і Маркіян Журахівський.
Білас та Данилишин – підсудні на суді про напад на пошту
Обвинувачення намагалося засудити Зенона Коссака щонайменше на довічне ув’язнення, а краще – на смерть, хоча для цього слід було отримати одностайну ухвалу суду присяжних. Роман Шухевич зумів знайти кошти для оплати фахового адвоката. Захисником обрали Маріана Глушкевича, не в останню чергу тому, що за переконаннями він був москвофілом. Представники цієї політичної течії, сформованої у середині ХІХ століття, вважали, що галицькі українці є тільки «карпаторуською» частиною «великоросійського» народу, який займав територію «від Карпат до Камчатки». Ця ідеологічна теза на практиці вилилася у категоричне несприйняття будь-яких самостійницьких політичних ініціатив, визнання російського царя як «свого» та захоплення абсолютно всім російським. Попри все це жоден з визначних москвофілів, навіть лідер цієї течії, Іван Наумович, не опанував російської мови бодай на розмовному рівні. Москвофіли утримували лідерство у політичному житті українства Галичини до початку 1880-х років, коли з’ясувалося, що серед них діяла ціла шпигунська мережа на користь Росії, якою керувала така собі Ольга Грабар. Станом на початок 30-х років ХХ століття представники цієї течії були вже абсолютними реліктами, чия звичка вставляти всюди,
