сучасній вулиці Коцюбинського, 12, незабаром став свого роду координаційним центром українського студентства – тут завжди можна було знайти потрібну людину. Завдяки цьому «явочному пункту» і діяльності в ОУН Роман Шухевич познайомився з багатьма з тих, хто пізніше стане його співробітниками: Іваном Габрусевичем, Степаном Бандерою, Степаном Ленкавським, Дмитром Мироном, Ярославою Стецько, Дмитром Грицаєм, Олексою Гасином, Зеноном Коссаком, Михайлом Колодзінським, Іваном Мітрінгою та іншими.
Студент Львівської політехніки.
А заодно – підпільник.
Львів, 1926 р
А поки що всі вони жили поруч, навчалися хто в політехніці, хто в університеті, дискутували про майбутнє України та планували нові акції. Склалося так, що більшість зі студентів займала кімнати на верхньому, третьому поверсі цього дому, прозваному через холоднечу, яка там постійно панувала, «камчаткою». Причиною такого вибору було те, на цьому поверсі були найдешевші кімнати. Пізніше виявилося – «камчатка», населена виключно своїми, дає чудові можливості уникати непроханих очей і вух. Саме тут і сформувалася концепція, яка в організаційному побуті дістала назву «перманентної революції», хоча молодих націоналістів у жодному разі не можна вважати учнями Лева Троцького. Націоналісти вважали, що в умовах окупації єдиний шанс на отримання свободи дає силовий тиск на окупанта. Тож головна задача ОУН – підготувати загал до повстання передусім шляхом поширення ідей революції та безкомпромісної боротьби. Поруч із тим слід було розхитувати окупаційний уряд через саботажі, замахи, напади. Це мало, з одного боку, не давати спокою владі, поширити постійну невпевненість серед функціонерів, з іншого – залучати широкі верстви населення до антиурядової діяльності, сприяти мілітаризації громади і психологічно привчати до воєнної ситуації. Відповідно, діяльність ОУН мала зводитися до політичної просвіти в дусі українського самостійництва; розгортання бойових дій проти польської влади на українській території, окупованій нею; систематичної розбудови підпільних мереж та виконання всього можливого, щоб довести загальні настрої до точки кипіння.
Є думка, ґрунтована на вищевикладеній концепції, начебто ОУН цинічно провокувала окупаційну владу на розправи з українцями, щоб таким чином досягнути власних політичних цілей. Але насправді оунівцям не треба було надто старатися, щоб особливо спровокувати чи то українців на повстання, чи то поляків на репресії. На той час протистояння з політичної сфери вже перейшло в побутову – реальністю були села, де українське і польське населення не бажали знатися одне з одним, демонстративна зневага до української мови з боку дрібних польських урядовців, обмеження на вступ студентів-українців до університету, купівля товарів винятково у продавців своєї національності. Серед українців ширилася знущальна пародія на польський національний гімн: «Jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć
