такої кількості організацій з подібними настроями та намірами призведе до непотрібної конкуренції. І без того всі націоналісти постійно контактували між собою, незважаючи на формальні організаційні поділи. Була потрібна єдина структура – такого висновку дійшли представники різних організацій на Першій конференції українських націоналістів, яка відбулася у Берліні в листопаді 1927 року.
Перш, ніж створювати єдину організацію, слід було вирішити низку поточних питань. Для виконання підготовчої роботи обрали Провід українських націоналістів, який став також координаційним центром. Провід налічував 5 членів, з них чотирьох обрали учасники конференції, а п’ятого, на якого покладалося окреме завдання бути представником Краю на еміграції, тобто репрезентувати власне етнічні території України, мали спільно визначити Спілка української націоналістичної молоді та Крайова команда УВО. До складу Проводу увійшли Микола Сціборський – на той час голова Союзу українських націоналістів; Володимир Мартинець – член УВО, редактор підпільної газети «Сурма»; Дмитро Андрієвський – «вільний стрілець», який підтримував зв’язки з багатьма організаціями, формально не належачи до жодної. Головою Проводу обрано Євгена Коновальця. Також на зборах вирішили видавати організаційний журнал «Розбудова нації».
Наступним етапом створення єдиної націоналістичної організації мав стати Конгрес українських націоналістів, збір якого планувався на 1928 рік. Але тут виникли несподівані перешкоди. З’ясувалося, що керівництво не всіх організацій згодне безболісно попрощатися із самостійністю: на з’їзді Легії українських націоналістів його тодішнього голову, Миколу Сціборського, звинуватили у перевищенні повноважень, яке полягало у згоді об’єднати організації та стати членом Проводу. Сам Коновалець зіштовхнувся з опозицією в підлеглій йому УВО. Як наслідок – делегування представників від частини організацій – учасників Конгресу стало проблематичним. У цій ситуації компетенції Проводу звелися до суто формальної ієрархічної вищості та ролі координатора між тими структурами, які все ж скерували представників. Додатковим ускладненням став арешт редактора «Сурми» Володимира Мартинця, який у грудні 1927 року поїхав до Галичини, щоб промоніторити реальне ставлення до ідеї об’єднання в середовищі членів УВО.
Звільнили Мартинця – не без старань полковника Коновальця – наприкінці березня 1928 року. Тож він якраз устиг на Другу конференцію українських націоналістів у Празі 8–9 квітня.
Основною темою обговорень Конференції було ставлення майбутньої організації до легальних українських партій. У результаті обговорень вирішили повністю відмежовуватися від усіх інших легальних українських партій, але контактувати з ними, якщо це буде потрібно для справи. Як наслідок із націоналістичних організацій повиходили ті члени, які надавали перевагу легальній боротьбі або яких не влаштовувала безкомпромісна позиція щодо легального сектора. З іншого боку, рішення забезпечило
