журналістів приїжджали на Західну Україну особисто, щоб побачити все на власні очі, і ті перешкоди, які чинила їм влада, спонукали до написання чергової серії викривальних матеріалів.
Така реакція світу швидко стала предметом політичних обговорень і рішень. У перших числах листопада 1930 року представники Робітничої партії (лейбористи) порушили питання про захист меншин у Польщі в британському парламенті. Лейбористи аргументували, що Британія, з огляду на міжнародні угоди, які врегульовували розподіл територій у Європі після Першої світової війни, була одним з гарантів прав меншин. Пізніше представники партії лейбористів не раз ускладнювали життя польському уряду: вимагали від міністра закордонних справ передати скарги українців з Ради Трьох до Ліги Націй, зверталися із запитами про долю арештованих українських селян, запрошували з доповіддю депутата польського сейму-українку Мілену Рудницьку… Як і в попередніх випадках, до кампанії протестів долучилися політичні сили, не пов’язані з ОУН, а навіть ворожо налаштовані щодо неї. Результатом стало близько 700 петицій від різних українських партій та організацій. Українці мали «залізний» аргумент – у Малому версальському трактаті (або «Трактаті про меншини»), підписаному 28 червня 1919 року, Польща та інші держави зобов’язалися поважати права меншин, до надання автономії включно.
Зрештою 1931 року справа «пацифікації» стала об’єктом уваги Ліги Націй, яка, утім, так і не спромоглася ефективно захистити цінності, якими опікувалася. І хоча Польща так і не була покарана, «українське питання» дістало всеєвропейського розголосу. Інформаційні дивіденди отримала і ОУН, для якої це був перший виступ на міжнародній арені. Організація показала, що цілком спроможна використовувати демократичні інструменти, причому не на шкоду демократичному суспільству, а на захист його ж цінностей та ідеалів. З іншого боку, цей успіх тут же зробив ОУН об’єктом пильної уваги 6-го відділу державної поліції, спеціалізацією якого були розслідування політичних злочинів та нагляд за підпільними організаціями.
Дебютом Романа Шухевича у новій ролі координатора бойової діяльності ОУН став замах на одіозного комісара Чеховського у березні 1932 року. У тюрмі «на Лонцького» (львівській в’язниці для політичних в’язнів) працював Еміліан Чеховський – комісар поліції, керівник місцевого відділення 6-го відділу поліції, який відповідав за переслідування «антидержавних організацій», до яких належала і ОУН. Попри те, що переслідування членів Організації було одним із безпосередніх службових обов’язків поліцейського начальства, Шухевич, однак, не влаштовував полювання на поліцейських. Але з Чеховським був особливий випадок: комісар був не лише гарним служакою, але й обдарованим детективом і справді становив загрозу для підпільної мережі. До того ж стало відомо, що Чехівський не гребує «методами фізичного впливу» на заарештованих, а за останній час від нього потерпіло кілька дівчат, підозрюваних у належності до ОУН.
Шухевич
