консульства під виглядом громадян, які бажають виїхати в СРСР, – а заодно побачили внутрішнє планування будинку. Залишалося підібрати виконавця атентату. Вимоги були такі: «Це має бути інтелігентний чоловік, з опанованими нервами, бо мусить не лише виконати атентат, але й оборонити себе від ліквідації енкаведистами і піддатися в руки польської поліції, а найважніше – гідно поставити процес».
Шухевич забракував усіх, запропонованих Підгайним. Порадив пошукати добровольця. Підгайний мав переговорити з усіма потенційними кандидатурами і запропонувати їм «роботу, з якої нема виходу». Кожному давали тиждень для роздумів, після того слід було надіслати листа зі словом «так» або «ні». Листи відправляли на адресу Політехніки на ім’я Ксаверія Брудаса. Зрештою вибрали Миколу Лемика, студента першого курсу Львівського університету. Тут постала нова проблема – зовнішній вигляд бойовика. Лемик походив з дуже бідної родини і не мав навіть пари цілого взуття. Шухевич з приятелем купили йому черевики та шкарпетки. Коли вручили їх майбутньому виконавцеві замаху, той запитав, чи не можна його старе порване взуття відіслати батькові, який міг би його відремонтувати і ходити в ньому далі. У цей момент Роман відвернувся, щоб не показати сліз на очах.
Перед виконанням операції обидва, Шухевич і Підгайний, провели Лемика до «Народної Гостиниці», де він і заночував перед замахом. Вранці юнак зайшов у консульство…
Наступні події описала «Газета Львувска» і разом з нею десятки польських газет: «Сьогодні об 11 годині ранку до приміщення консульства зайшов невідомий, якого після 15-хвилинного очікування покликали до кімнати, де приймав громадян секретар консульства Александр Майлов. Прохача увів кур’єр консульства. Коли Майлов запитував невідомого про мету візиту, той витягнув револьвера і двічі вистрелив у секретеря, який загинув на місці. На звук пострілів із сусідньої кімнати вибіг інший працівник консульства, Іван Джугай, якого теж було поранено в обидві руки. Його рани відносно легкі, тож після перев’язки він перебуває на домашньому лікуванні.
На звук пострілів прибіг сторож Гаврило Мандзій, у якого атентатник також вистрелив, але не влучив, натомість вистрілом була вибита шиба у вікні. Втікаючи у підвал, Мандзій забив тривогу. Віце-консул, який на той час перебував у своєму кабінеті на другому поверсі, відкрив вікно і покликав поліцейського, що вартував білу входу. Поліцянт, одначе, не міг дістатися всередину, тому що двері були зачинені, а вікна на першому поверсі – заґратовані. Поліція прибула на місце подій, і на запрошення консула через вікно другого поверху у приміщення проник поліцейський стажер Бартузель разом з черговим Тремжальським. За хвилину обоє дісталися холу і обеззброїли виконавця замаху вигуком «Поліція! Руки вгору!». Чоловік підняв руки, віддав зброю, назвав себе, додаючи, що є членом ОУН і замах здійснив за наказом цієї організації».[5]
На той час Лемик ще не знав, хто став жертвою його пострілів. Хоча завдяки
«Gazeta Lwowska». – 1933. – 21 жовтня. – С. 1.
