Згодом у собак починала виділятися слина, коли вони чули дзвінок, навіть якщо їжі поряд не було. Але на уроках майже ніколи не розповідають цієї історії повністю, тому що навіть серед професорів психології мало хто про це знає.
Коли після численних тестів Павлов переконався в надійності й сталості свого переломного відкриття, яке отримало назву «класичний умовний рефлекс», він захотів продемонструвати його іншим. Однак проведені в присутності відвідувачів досліди зазвичай провалювалися. Так сталось і тоді, коли один із його асистентів виробив у собаки умовний рефлекс в експериментальній лабораторії інституту й попросив Павлова ознайомитись із результатами. Дуже часто собака не реагував на стимули, унаслідок чого асистент почувався пригніченим, а його керівник – спантеличеним.
Нарешті Павлов зрозумів, що обидві ці невдачі можуть мати одне пояснення: зайшовши на нову територію, він і відвідувачі ставали новими стимулами, які перебирали на себе увагу собаки, відриваючи від дзвінка та їжі і спрямовуючи її на зміну обстановки в лабораторії. Хоча Павлов не був першим ученим, який помітив це явище, він відобразив його суть у запропонованій ним назві: дослідницький рефлекс.
Павлов розумів, що, для того щоб вижити, будь-якій тварині потрібно чітко усвідомлювати безпосередні зміни, які відбуваються навколо, вивчати їх і оцінювати для виявлення небезпек і можливостей. Цей рефлекс настільки сильний, що він витісняє всі інші.
Потужний вплив швидкої зміни обстановки на концентрацію уваги людини можна помітити в поширеному явищі, відомому нам усім. Ви переходите з однієї кімнати в іншу, щоб виконати певну дію, але, дійшовши туди, забуваєте, що саме збиралися зробити. Перш ніж проклинати недосконалу пам’ять, розгляньте іншу можливість (підтверджену науковими даними): проходження крізь двері спричиняє провал у пам’яті, тому що різка зміна обстановки привертає до себе вашу увагу, відповідно вона відвертає її від вашої мети і розмиває ваш спогад про неї. Мені подобається таке пояснення, тому що воно дає змогу менше хвилюватися через свою забудькуватість. Я можу сказати собі: «Не хвилюйся, Чалдині. Річ не в тобі, а в тих клятих дверях».
Зараз, більше ніж через сто років після дослідів Павлова, відгук нашого тіла на зміну вже не називають рефлексом. Його називають орієнтувальною реакцією, і її вивченню присвячено безліч досліджень. Вона не обмежується органами чуття, як уважав Павлов, а поширюється на всі види пристосування тіла, зокрема дихання, кровообіг, зволоження шкіри і серцевий ритм. Показник, який нещодавно привернув увагу науковців, виникає в мозку, де патерн електричної діяльності під назвою О-хвиля (орієнтувальна хвиля) охоплює сектори, пов’язані з наданням оцінки. Фіксуючи зниження й підвищення О-хвилі в людей, під’єднаних до томографа, нейробіологи визначили найпотужніші стимули, що зумовлюють перемикання уваги. Одна з таких категорій сигналів – пов’язана зі зміною – заслуговує на нашу увагу, тому що відіграє цікаву роль у психології впливу[40].
Якось я, як запрошений
Щоб прочитати більше про те, як Павлов почав розуміти природу і силу «дослідницького рефлексу», який він іноді називав реакцію «Що це?», див. Павлов (1927) і розділ під назвою «Умовні рефлекси: дослідження фізіологічної діяльності кори головного мозку (лекція ІІІ)». Щоб ознайомитись із гумористичною ілюстрацією класичного умовного рефлексу, див. www.youtube.com/watch?v=nE8pFWP5QDM. Чудове сучасне резюме досліджень орієнтувальної реакції надає Маргарет Бредлі [Margaret Bradley] (2009). Ефект забування під час проходження через двері дослідив Радванські та його колеги (Radvansky and Copeland, 2006; Radvansky, Krawietz, and Tramplin,2011). Новіші дослідження показали, що, коли ми тільки уявляємо, як проходимо крізь двері, забування також відбувається (Lawrence and Peterson, 2014).
