що нападають на потяги. Наважусь стверджувати, що хоча я й дивачка, та щось тут є. Я до смерті боюся того чоловіка. Моя дочка сказала, що поїздка пройде легко, та чомусь я зовсім їй не рада. Можливо, це нерозумно, але я відчуваю, що може трапитися будь-що. Практично все. І як такий приємний молодик може бути секретарем того чоловіка, ніяк не можу зрозуміти.
Коридором до них прямували полковник Арбатнот і Макквін.
– Ходімо в моє купе, – сказав Макквін. – Там ще не постелено на ніч. Я намагаюся зрозуміти, чи ваша політика в Індії…
Чоловіки пройшли повз них і попрямували до Макквінового купе.
Місіс Габбард побажала Пуаро добраніч.
– Гадаю, я відразу ж ляжу та читатиму, – сказала вона. – На добраніч.
– На добраніч, мадам.
Пуаро пішов у своє купе, що було поруч із Ретчеттовим. Він роздягнувся, ліг, ще півгодини почитав, а потім вимкнув світло. Він прокинувся через кілька годин, щось його злякало. Він знав, що саме розбудило його – гучний стогін, майже крик, десь поряд. У той же час різко зателенькав дзвінок.
Пуаро сів та ввімкнув світло. Він помітив, що потяг стоїть, імовірно, на станції.
Той крик стривожив його. Він пригадав, що сусіднє купе займає Ретчетт. Пуаро встав з ліжка й відчинив двері саме в той момент, коли коридором пробіг провідник і постукав у двері Ретчетта. Пуаро спостерігав через прочинені двері. Провідник постукав знову. Задзвонив дзвінок, і над іншими дверима далі по коридору спалахнуло світло. Провідник озирнувся через плече.
І в ту ж мить із сусіднього купе пролунав голос:
– Ce n’est rien. Je me suis trompé[23].
– Bien, Monsieur. – Провідник поспішив стукати в двері, над якими світилося світло.
Пуаро повернувся в ліжко, він заспокоївся та вимкнув світло. Перед тим подивився на годинник. Було за двадцять три хвилини перша.
Розділ п’ятий
Злочин
Знову заснути виявилося проблематично. По-перше, Пуаро не вистачало руху потяга. Якщо зовні була станція, то вона була на диво тиха. І навпаки, шум потяга здавався незвично голосним. За сусідніми дверима він чув метушню Ретчетта: клацання, коли він висунув рукомийник, звук води з крана, плюскіт, ще одне клацання, коли рукомийник знову склався. З коридору почулося чиєсь човгання у хатніх капцях.
Еркюль Пуаро лежав, утупившись у стелю. Чому на цій станції так тихо? Він відчув, що в нього пересохло в горлі. Він забув замовити пляшку мінеральної води, як робив зазвичай. Пуаро знову глянув на годинник. Лише чверть на другу. Викличе провідника і попросить води. Він саме зібрався натиснути ґудзик дзвінка, але зупинився, тому що в тиші пролунав інший дзенькіт. Зрештою, провідник не зможе відповісти на обидва дзвінки одночасно!
Дзень… дзень… дзень…
Знову й знову. Де ж той провідник? Хтось явно втрачав терпіння.
Дзень…
Хто б то не дзвонив, він уперто тримав палець на ґудзику дзвінка.
Нічого. Я помилився (
