англієць з непроникним, несхвальним виразом досвідченого служника. Поруч з англійцем був огрядний американець у крикливому костюмі – можливо, комівояжер.
– Тут головне – розмах, – викрикнув він гугнявим голосом.
Італієць витяг зубочистку із зубів, щоб вільно нею жестикулювати.
– Певна річ, – відповів він. – Ось те, про що я кажу весь час.
Англієць подивився у вікно і закашлявся.
Пуаро відвів від них погляд.
За невеличким столиком, надто виструнчившись, сиділа одна з найпотворніших дам, які доводилося бачити Пуаро. Це була неординарна повторність – вона швидше зачаровувала, ніж відштовхувала. Дама сиділа прямо, як струна. Її шию оповивала низка величезних перлин, які, хоча здавалося, що це неможливо, були справжніми. Пальці рук вкриті перснями. На плечах – накинута соболева шуба. Крихітний, дорогий чорний ток жахливо не пасував до жовтуватого жаб’ячого лиця під ним.
Вона саме зверталася до офіціанта чітким, ґречним, але абсолютно владним тоном:
– Будьте ласкаві принести в моє купе пляшку мінеральної води та велику склянку апельсинового соку. І переконайтеся, що сьогодні на вечерю курку мені приготують без соусу, і ще відварену рибу.
Офіціант шанобливо відповів їй, що все буде зроблено.
Вона граційно кивнула й підвелася. Її погляд знічев’я спинився на Пуаро, байдужий погляд аристократки.
– Це княгиня Драґомірова, – сказав приглушеним голосом Бук. – Росіянка. Її чоловік ще до революції перевів свої статки в гроші та вклав їх за кордоном. Надзвичайно багата. Космополітка.
Пуаро кивнув. Він чув про княгиню Драґомірову.
– Незвичайна, – сказав мсьє Бук. – Страшна як смертний гріх, але змушує поважати себе. Ви згодні?
Пуаро погодився.
За іншим великим столом сиділа Мері Дебенгем із двома іншими жінками. Одна з них була висока жінка середнього віку, у картатій блузці та твідовій спідниці. Копиця її вицвілого жовтуватого волосся була недбало закручена у вузол; в окулярах та з видовженим, лагідним, приємним лицем, вона чимось нагадувала вівцю. Вона слухала третю жінку: опасисту, немолоду особу з приємним обличчям, яка говорила повільно, чітко та монотонно, не зупиняючись, навіть щоб вдихнути повітря чи закінчити фразу.
– …І тому моя дочка сказала: «Чому в цій країні не можна просто застосовувати американські методи? Природно, що люди тут ліниві, – каже вона. – У них немає й краплі поспіху». Але все ж ви були б здивовані, дізнавшись, чим займається наш коледж. У нас чудовий штат учителів. Гадаю, ніщо не зрівняється з хорошою освітою. Ми маємо запроваджувати наші західні ідеали і навчити Схід визнавати їх. Моя дочка каже…
Потяг пірнув у тунель. Він приглушив тихий, монотонний голос.
За наступним невеличким столиком сидів полковник Арбатнот – сам. Він не зводив очей з потилиці Мері Дебенгем. Вони сиділи нарізно. Хоча без проблем могли сісти за один стіл. У чому ж річ?
Пуаро
