подіями.
Згорнувшись клубочком на дивані у вітальні, Кеті провела довгим нігтем з бездоганним манікюром по обкладинці книжки, яка лежала у неї на колінах. Її блакитні очі були затуманеними і втомленими. Якщо це не нудьга, тоді що з нею відбувається? Це запитання вона ставила собі дедалі частіше, з розчаруванням розуміючи, що відповідь вислизає від неї: знати б, що ж вона згаяла в своєму житті, тоді, можливо, це можна було б виправити.
Подумавши, Кеті з упевненістю вирішила, що в її житті нічого не було втрачено. Роздратована власним незадоволенням, вона подумки перерахувала всі причини, через які мала почуватися щасливою: у двадцять три в неї є диплом про вищу освіту і цікава робота, за яку добре платять. Крім того, свого часу вона отримала достатньо грошей від батька, тому могла спокійно жити, не думаючи про фінансові труднощі. Вона мала розкішну квартиру і шафу-купе, забиту одягом. Вона привертала увагу чоловіків, у неї хороші друзі – як чоловіки, так і жінки, а соціальне життя активне настільки, наскільки їй цього хотілося. Батьки її люблять і підтримують. У неї є все!
То чого їй не вистачає для щастя?
– Чоловіка, – сказала б Карен, як завжди у таких випадках.
На вустах Кеті з’явилася легка усмішка. «Чоловік» точно не був рішенням її проблеми. Вона знала десятки чоловіків, тому не можна було сказати, що її неспокій і відчуття порожнечі були спричинені нестачею чоловічої уваги.
Кеті, яка ненавиділа все, що викликало жалість до себе, змусила себе схаменутися. У неї не було жодної причини почуватися нещасною. У неї було все! У всьому світі жінки женуться за кар’єрою, борються за свою незалежність і самодостатність, мріють про фінансову забезпеченість. А вона, Кеті Коннеллі, досягнула всього цього вже в двадцять три роки.
– У мене є все, – упевнено промовила вона, розгортаючи книжку. Слова пливли перед очима, а внутрішній голос продовжував шепотіти: «Цього мало, занадто мало. У твоєму житті чогось не вистачає».
Розділ 4
Для пікніка вони обрали Форест-парк. Під гілками могутнього дуба Рамон розстелив покривало, яке принесла Кеті. Вони їли тонко нарізану солонину, імпортну шинку і хрусткі підсмажені французькі тости.
Поки вони весело теревенили, Кеті відчувала на собі його оцінюючий погляд, який ковзав по її обличчю, світлому волоссю з рудуватим відтінком, що падало на плечі, коли Кеті діставала щось із плетеного кошика. Але в той момент їй було так добре, що вона не звертала на це жодної уваги.
– Мені здається, що в Штатах на пікнік беруть смажену курку, – промовив Рамон, коли у їхній розмові зависла пауза. – На жаль, я не вмію готувати. На наступний пікнік я куплю курку, а ти її приготуєш.
Кеті ледь не вдавилася червоним вином, яке поволі попивала з паперового стаканчика.
– Таке шовіністичне припущення міг зробити лише чоловік, – насварила вона його, сміючись. – З чого ти взяв, що я вмію готувати?
Потягуючись, Рамон обперся на передпліччя і поглянув на неї з дуже серйозним виразом обличчя:
– Тому
