кампанію. Заробляти гроші на такій ситуації занадто просто. І він вирішив цього не робити».
Тепер вони отримали відповідь на одне зі своїх питань – від чого, як завжди, з’явилося наступне. «Зараз 2009 рік, – сказав тоді Бред. – Оці речі кояться зі мною вже років три. Не може такого бути, щоб я став першим, хто до цього додумався. То де ж усі інші?» Окрім того, вони отримали інструмент, який могли продавати інвесторам, – програму Аллена, що давала можливість вносити затримки до наказів у фондові біржі. Але до цього їм треба було протестувати програму на внутрішніх трейдерах RBC. «Пам’ятаю, як я сидів за своїм столом, – згадує Парк, – і слухав, як люди навколо огокали й вигукували: “Бий тебе коцюба! Ти можеш купувати акції!”» Цей інструмент дав їм змогу займатися тим, чим вони й мали займатися: ризикувати від імені значних інвесторів, які бажали торгувати великими партіями акцій. Вони знову могли довіряти ринку, що відображався на моніторах. Інструмент треба було якось назвати. Бред і його команда сушили собі голови, поки одного дня якийсь трейдер не встав з-за столу й не заволав: «Чуваки, то назвіть його Тором! Молотом!» Одному з працівників доручили вирахувати, як можна розшифрувати акронім «Тор», і навіть певні слова знайшлися, але їх ніхто не запам’ятав. Інструмент залишився просто Тором. «Я збагнув, що в цьому щось є, коли назва перетворилася на дієслово, – каже Бред, – коли почув, як хлопці вигукують: “Торай його!”»
По-друге, він збагнув важливість цієї події з розмов, які провів із кількома найбільшими у світі інвестиційними менеджерами. Спершу Бред і Роб Парк відвідали Майка Ґітліна, який керував $ 700 млрд інвестицій компанії T. Rowe Price у фондовий ринок. Їхня історія аж ніяк не стала для Ґітліна несподіванкою. «Було зрозуміло, що відбулися певні зміни, – сказав Ґітлін. – Бо коли ви торгували акціями, ринок неначе знав, що ви збираєтеся робити, і рухався не на вашу користь». Але картина в описі Бреда виявилася набагато детальнішою, ніж Ґітлін міг собі уявити, – і на тому ринку всі стимули були збочені. Брокерська фірма з Уолл-стрит, що вирішувала, куди направляти накази купівлі й продажу T. Rowe Price, могла істотно впливати на те, як і де ці накази приймалися. Тепер фірми отримували гроші, коли надсилали накази на одні біржі, й витрачали, коли відправляли на інші. Чи опирався брокер цим стимулам, якщо вони не збігалися з інтересами інвесторів, яких він представляв на ринку? Цього ніхто не міг сказати. Ще один покручений стимул називався «плата за потік заявок». Станом на 2010 рік кожен американський біржовий брокер і решта онлайн-брокерів фактично виставляли на аукціон ринкові накази своїх клієнтів. Наприклад, брокерська онлайн-фірма TD Ameritrade щороку отримувала сотні мільйонів доларів за те, що надсилала свої накази до ВЧТ-компанії під назвою Citadel, яка виконувала заявки від свого імені. Чому Citadel так охоче платила ці гроші за право стежити за потоком? Ніхто не міг сказати напевне.
Важко було виміряти вартість нової структури ринку. Але тепер з’явився інструмент
