style="font-size:15px;"> І тут я зрозумів: мені дуже подобалося віддавати іншим, але значно важче було приймати самому – у цьому разі приймати вдячність (яка є чудовою формою великодушності).
Не в мене одного така проблема. «Блаженніше давати, ніж брати» – усі ми знаємо ці слова з Нового Заповіту. Нам може бути незручно щось прийняти або може здаватися, що ми цього не варті. Виступаючи перед бізнесменами, я взяв собі за правило закінчувати промову словами: «Дозвольте іншим допомогти вам». Мене постійно питають: «Кейте, а якого біса хтось захоче мені допомагати?» Під цим питанням ховається страх, що вам нічого запропонувати у відповідь.
Одного разу я виступав на конференції для працівників галузі охорони здоров’я. Я попросив слухачів записати ім’я людини, яка могла б допомогти їм у кар’єрному зростанні. Люди зашелестіли папером. Я запитав, чи є серед них ті, хто не зміг придумати, хто міг би їм допомогти. (Я часто ставлю це питання під час своїх виступів, і жодного разу ніхто не підняв руку.)
Але цього разу піднялася жіноча рука. Здавалося, жінка готова була розплакатися. «Нам треба буде поговорити», – сказав я, вражений її сміливістю, адже вона встала і сказала, що не має нікого, до кого може звернутися по допомогу, хоч я і розумів, що так не може бути.
Ця зустріч виявилася доленосною для нас обох, і з того дня ми зі Сьюзан підтримували контакт. Ось як вона згадує цей момент: «Я побачила, що руку підняла тільки я, і раптом зрозуміла: я ніколи ні до кого не зверталася по допомогу, хоча сама завжди допомагаю друзям. Мої батьки померли, коли я була ще зовсім юна, тому в мене так сильно виражений інстинкт самозбереження – переконання, що я все повинна робити сама. І коли я зрозуміла, що не можу записати жодного імені, у голові немов лампочка спалахнула. Правду кажучи, допомогти було кому, але поводилася я так, ніби, крім мене, у світі нікого немає. Я стояла і плакала, як дитина».
Сьюзан не здогадувалася, що в мене була та ж сама проблема. Успіх, гроші, доброзичливість, знання – усе це вже було в моєму житті, то чого ж іще хотіти? Я навіть уявити не міг, чому хтось захоче зі мною ділитися. Я ніколи не користувався запасом доброзичливості, що мене оточувала. Це навіть могло бути небезпечно! Навіщо нариватися на ризик отримати відмову? Ми обоє, я і Сьюзан, були жертвами «свідомості дефіциту». Її одкровення допомогло звільнитися і мені.
Спробую пояснити. Багато хто помилково дивиться на життя крізь призму дефіциту, як на світ переможців і переможених. Але можна подивитися інакше – крізь призму достатку, коли кожен може отримати більший шматок пирога.
Добра новина в тому, що замість «свідомості дефіциту» можна обрати «свідомість достатку». Цей підхід ґрунтується на запитанні: «Хто сказав, що світ – це пиріг скінченних розмірів?» Коли ми дивимося на світ крізь призму достатку, успіх (визначайте його, як хочете) необмежений, нескінченний, доступний усім, хто тільки попросить. Це як з Інтернетом: що більше людей ним користуються, то більше налагоджується зв’язків, а отже, сильнішою
