відомо, що майже кожен живий організм здатен до навчання. Бактерію можна «навчати» у хімічний спосіб використовувати один вид цукру як замінник до іншого. Майже всі тварини, починаючи від хробаків, можуть навчитися психологічно, через умовні рефлекси, переживати нові та особливі моделі поведінки. Можливо, у підсумку, цей спосіб є і хімічним, і залежить від гнучкіших типів ДНК, аніж ті, що в генах. Але навчання потребує наставників, а вони вже відрізняються. Вони мають бути на голову або на вимір вищими від організмів, яких вони вчать. Це означає, що вони мусять бути приручені. Приручення відрізняється від навчання так само, як кішка від тигра. Приручення у випадку з тваринами означає, що вони повинні слухатися свого господаря навіть тоді, коли його немає поруч. Це відрізняється від навчання, бо для навчання потрібен зовнішній стимул, щоб почати дотримуватися певної моделі поведінки, тимчасом як приручення гарантує поведінку, бо стимул є в мозку тварини. Дресирована тварина буде підкорятися, почувши голос господаря; прирученій не треба чути цей звук, бо він вже є у її мозку. Таким чином, диких тварин можна навчити виконувати трюки за командою дресирувальника, але привчити їх до лотка нелегко. Приручені тварини йдуть далі; їх можна навчити поводитися так, як того хоче господар, навіть коли його немає поруч. Існують різні ступені прирученості, і найбільш слухняними з-поміж усіх тварин є людські діти.
Найрозумніші тварини – мавпи та люди (і, можливо, дельфіни теж) – мають іншу особливу здібність, яка називається винахідливістю. Це означає, що вони можуть робити те, чого раніше не робив ніхто з їхнього виду: будь-що – від складання дерев’яних ящиків один на один до зв’язування двох прутиків разом, щоб зробити довший прут39, і до встановлення якоїсь важкої мети.
Цю прогресію можна пояснити, припустивши, що ДНК еволюціонує, утворюючи більш поступливі та гнучкі форми. Почавши з крихких молекул генів, яким неможливо було надати потрібної форми, а лише розбити, вона розтанула достатньо, щоб можна було вносити до неї легкі зміни за допомогою обережних повторюваних ударів умовних рефлексів, хоча ДНК і могла повернутися до попереднього стану, якщо час від часу їх не зміцнювати. Потім вона пом’якшилася ще більше й могла вже записувати відлуння зниклих голосів та подій і зберігати їх протягом усього життя, задовго після того як вони були забуті. У ще гнучкішій формі вона стає двигуном для пам’яті та свідомості. І в найбільш чутливій формі на сьогодні вона зміщується й вібрує від леготів досвіду, даючи нам мислення та винахідливість. Нікому з нас, які живуть нині, невідомо, що буде далі, коли ДНК стане ще витонченішою у своїх реакціях, але, можливо, колись наші нащадки стануть тими дивовижними істотами, про яких зараз можуть думати лише поети.
Людські істоти мають усі перелічені здібності. Їхні моделі поведінки визначаються жорсткими рефлексами генів, примітивним імпринтингом, дитячою грою й імітацією, батьківським навчанням, суспільним прирученням та спонтанною
Zuckerman, S.
