вжив, хто дарований Богом символ тризуба зрозумів як три пекельні сестри – Насильство, Жорстокість і Помста, той приречений на погибель.
Наталена Королева не лише переосмислює, поглиблює і доповнює легенди і міфи старослов’янського, давньоруського циклу, «традиційні» сюжети і міфологічних героїв, але й створює авторські символіко-архетипні моделі з метою актуалізації історичного і культурного досвіду українського народу в проекції на інші історико-культурні світи.
Письменниця багато років накопичувала знання і матеріали, перш ніж зосередитися на образному вивершенні легендарно-міфологічних сюжетів і героїв в естетично суверенні образи і відповідні художні форми. Її мета – активізувати уяву і мислення читача до співпереживання закодованих у системі художніх образів ідей і смислів. Із особливою натхненністю Наталена Королева поринає у глибини української історії, культури, писемності, залучаючи до цих образно-символічних мандрів свій багатий інтелектуальний потенціал та емоційно чутливе сприйняття нового, ще не пізнаного, образно не оприявленого. У листі до Олександри Копач від 6 січня 1958 року вона признавалася: «Чому я стала українською письменницею? Бо як побачила Волинь, то закохалася в екзотиці. А як побачила Київщину – власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутись думки – ні, пересвідчитися – що ці люди – нащадки давньої Еллади. На березі Чорного моря ще більш у цьому впевнилась. Стала збирати старі легенди, рівняти їх з тим, що писав Геродот, що розповідали арабські автори. Так блудний лицар знайшов свою духову землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації, якій вірно служили колись члени роду Дуніних-Борковських»33.
У повісті «Без коріння» Наталена Королева наголошує на принциповій позиції свого батька, який заповідав доньці шанувати мову і культуру українського народу, вважати своїм «лицарським обов’язком» слугувати поневоленим мешканцям української землі – «боронити всякого скривдженого й воювати за слабого». Не випадково Адріан-Юрій Дунін-Борковський запросив до свого дому молоду українку Марусю, щоб ця завжди одягнена у вишиваний народний одяг дівчина вчила його доньку української мови, «вишивати, мережити, гаптувати», представляти «фольклор і романтику тутешнього краю».
Згодом Наталена Королева продовжить виповідати розпочату в повісті «Без коріння» автобіографію в розлогому описові своєї романтичної і драматичної долі під назвою «Шляхами і стежками життя», якому передувала автобіографічна повість «Хрест».
Не забувала авторка циклу «Легенд старокиївських» і про другу свою родову гілку. Легенда про Самсонову криницю в Києві «оживає» під її пером уже в проекції на романтичну долю її родича Карлоса де Ляцерда, який прибув на українські землі з турецької неволі разом зі своїм побратимом
