тим стислим, невмолимим, всепередбачаючим етикетом еспанського двору! – позі завмер на свойому місці молодий старшина на почесній варті. Нерухомо завмерло його тіло. Але думки летять вихором, як хмари, які жене прудкий вітер.
– Покора… – летить Еугеніова думка. – Королева на колінах перед жебрачкою. Але… чому, коли ми – християни, є між нами брати наші, такі ж люди, як ми, які не мають нічого і жебрають? Як ми допускаємо таку кривду, таку нерівність? І ніхто цього не відчує… Нічого не робиться, щоби це поправити, щоб утворити інші – ліпші умови життя…
Раптом перед духовим зором молодого старшини повстає образ його далекого предка дона Карлоса, що зрікся особистого щастя, маєтку, батьківщини й подався у далеку подорож до Христового Гробу – самітній, босий, зі свічкою в руці136.
І на мить Еугеніові видається, що він тримає в руці не свою шаблю, але дон Карлосову свічку. А в серці лунає відгуком:
– Заповідь нову даю вам – любити один одного…
Який же героїзм треба мати – більший, незмірно більший, ніж героїзм дон Карлосів! – щоб «любити ближнього» чинною любов’ю!.. Героїзм? Він, Еугеніо, – вояк. Та ж героїзм – сенс і мета його життя! А любов? На мить спалахнула в заграві сліпучого сонця чарівниця Кордова. І згасла, немов перегоріла на попіл. Вогненний меч ангела смерті Азраїла137 розсік веселкове мереживо мрій. А сам Азраїл став на сторожі коло брами щастя і кохання, замкненої для Еугеніо…
Але ж поза коханням є Велика Любов, яка не шукає свого, особистого, маленького щастя, а дбає про щастя Людства!..
На мить виплив в уяві ніжний, мов з місячного сяйва вирізьблений, профіль сестри. Тихим відгомоном озвалася в серці пісня, яку любила співати Кларіта:
– Шукала я щастя на княжому дворі… І там його не знайшла.
І немов рука невидимого майстра прим’яла, як м’який віск, Кларітині риси. Вимоделювала з них інше – сумне, але величаво-спокійне обличчя. Еугеніо знає це обличчя, бо бачив його в Севільї138 у шпиталі Милосердя139. Де – смертельна маска140 оспіваного поетами всіх народів дона Хуана де Маранья141.
– Доти мав спрагу, – згадує Еугеніо слова брата-францискана, який показував йому гріб Хуанів, – доки напував своє серце з криниці світських пристрастей і, засліплений коханням, не впізнав Великої Любові… – Теплі нотки згучали у голосі «fraile»142, немов говорив про близького приятеля, якого добре знав.
– Нині відпочиває у спокою брат Хуан. Тіло його – цілком нетлінне, – продовжує брат-францискан. – Кавальєро143 напевно знає, що брат Хуан де Маранья закінчив життя ченцем в монастирі? І такого святого життя був, так невтомно, з такою любов’ю доглядав хворих! Не відстрашували його ані найогидніші хвороби. Ані джума144 – мор. Кілька разів вже підносив наш кляштор питання про канонізацію145 брата Хуана. Але завжди відхиляли нам наше прохання.
Історичний факт. Вчинив так Карлос тому, що допустився кривди, якої не міг направити. Про це написано в романі «Предок» тієї ж авторки (Н. К.).
Азраїл – ангел смерті у маврів. Маври вірили, що у мент смерті людині з’являється ангел Азраїл, вогненним мечем пересікає нитку життя і поцілунком забирає душу людини (Н. К.).
У згаданій Лікарні милосердя на другому поверсі є так званий Кабінет дона Хуана – висока прямокутна кімната, обшита деревом. У кабінеті зберігається шпага дона Хуана, його письмовий стіл, кілька підсвічників та посмертна гіпсова маска.
Дон Хуан де Маранья відомий у літературі всіх культурних народів. Його наймення часто помилково вимовляють і пишуть і – дон Жуан (за французами, які несправно читають еспанську «хоту» як своє, французьке j – жі) (Н. К.). (Див. також примітку 74).
Fraile – здрібніла форма від «фрай» – чернець, фат (Н. К.).
Кавальєро – висловлюється еспанське слово «Caballero». Ніколи не «кабалеро», як це часто пишуть, не знаючи еспанської мови. «Б» висловлюється як «В», а «ll» – як «ль», в Андалузії – як «й». Ословлювання «кавальєро» – все одно, що «пане», «пан» (Н. К.).
Історичний факт. Хуан де Маранья цілком історична особа, його героїчна праця при хворих також історично стверджена. Кляштор кілька разів піднімав питання про його канонізацію (Н. К.).
