style="font-size:15px;"> Але таємниця ховає зіниці й думки доньї Ангустіас. Ах, так! Говорить про свою приятельку донью Мілягрос, таку «бувшу щасливу людину»! Про Мілягрос де Ляра, що недавно овдовіла…
– Скількох жінок вдовство перетворює до невпізнання.
Жиючи у щасливому подружжі, вони звикли не виходити ані з дому, ані з волі дружини.
Овдовівши, не можуть отямитись, впізнавши, що мають власну волю та уміння керувати нею. Та що поза стінами подружнього дому є світ, повний яскравого життя.
Доном Еугеніо раптом немов оволодівав демон – так міцно обхоплює його палке бажання побачити донью Ангустіас вдовою, «здивованою, що має власну волю», якою – напевно! – вона б вміла керувати. Аж на мить червона імла заволікує зір. Раптом ледве чутний подих ніби торкається обличчя молодого старшини. Немов прозора рука лягає на його чоло.
Чи ж би… Ангустіас?…
Підносить очі. Між ним і Ангустіас встає прозора постать. Легка – як «Маріїна пряжа»111, що носить її вітер восени. Нерухома, лагідна вона, немов заслоняє собою Ангустіас.
– Клара!.. Сестра… – спалахнуло в серці Еугеніо і постелилось кадильним димом. Але з уст не зірвалось ані слова. Лише холодом провіяло всі кості. Бо ж вже п’ять літ спить Кларіта в могилі…
Але обличчя доньї Ангустіас стало безбарвною алабастровою112 маскою. Чи ж би й вона побачила колишню подругу?
Раптом нечутно розлетілись двері салону, пропускаючи доктора родини де Рохас. Вираз офіціальної кондоленції113, повної пошани, сповіщав нещастя раніш, як прозвучали слова:
– При повороті додому – цілком вже близько від Кордови – ані чверть години путі, кінь сеньйора графа злякався без жодної видимої причини. Прудко і несподівано метнувся вбік, звівся на задні ноги. І їздець – один з найліпших на всю Еспанію – не втримався в сідлі. Машталіри114, що супроводжували сеньйора графа, привезли до Кордови лише мертве тіло.
Донья Ангустіас де Рохас і Карраско була вдовою.
Сім місяців, один за одним, клали дні, як каміння, з яких виростала стіна між доньєю Ангустіас та Еугеніо. Від менту, коли смерть пересікла мереживо безнадійних мрій, Ангустіас і Еугеніо більш не бачились.
Вдова замкнулась, як султанша, за мурами свого кордованського палацу й стала невидимою навіть для найближчих кревних.
Еугеніо повернув до Мадріда, назовні не змінений. Намагався стерти з пам’яти й саму згадку на донью Ангустіас.
Здавалось, ображає цим мертвого, який не може вже боронити ані своєї дружини, ані своєї честі.
– Невже ж бажання може вбити людину на віддаленню? – запитував себе Еугеніо. – І думка – зброя, страшніша за шпаду?
Еугеніо намагався тікати від самого себе. Намагався розвіяти настирливі думки. Блукав Мадрідом, викликаючи в пам’яті події та постави,
«Маріїною пряжею» звуть в Еспанії павутиння «бабиного літа» (Н. К.).
Тобто з
