їх старі права і привілеї, вільне сповідання православної віри і рівноправ'я з магнатами і шляхтичами-католиками. Таким чином, закріплювалися права шляхти, яка схильна була в Литві ввести соціально-політичний лад Польщі з його безмежною владою дворянства і безправ'ям нижчих верств, які були позбавлені і тих небагатьох прав, що мали раніш.
Шляхті було гарантовано наступне: її не можна карати без публічного судового процесу, у шляхтича не можна відібрати землю, відповідальність за злочини встановлювалася індивідуально. Також шляхта отримала право подачі апеляцій на вирішення суду воєводи або старости самому великому князеві і право вільного виїзду за кордон. «Благородні» звільнялися від усіляких податків і повинностей. За вбивство шляхтича шляхтич платив 100 коп грошей «головщини» родині убитого і стільки ж «провини» – великому князеві. За вбивство ж шляхтича холоп повинен був поплатитися головою.
Згідно положенням Статуту, скасовувалися виборні селянські суди в селах. Селяни повністю підпадали під юрисдикцію шляхти, яка, у свою чергу, ніяк не контролювалася державою. Статутом вводилася панщина, що зобов'язувала селян, які і до цього були прикріплені до землі і віддавали оброк, трудитися на землях феодалів. Спочатку вона обмежувалася одним днем у тиждень, але з часом цей строк все збільшувався. А оскільки в 1518 році король відмовився від свого права розгляду скарг селян на шляхту, скаржитися селянам було нікому.
Міщани знаходилися в трохи кращому положенні. Щоб завоювати їх симпатії, багатьом містам Сигізмунд дарував магдебурзьке право, що гарантувало міським жителям деяку захищеність від беззаконня шляхти. Нагадаємо, що магдебурзьке право мало на увазі можливість самоврядування городян, в основному ремісників, об'єднаних у цехи.
Неухильне дотримання Сигізмундом такої політики принесло свої плоди: взаємини народів, які входили до складу князівства, стабілізувалися, це дозволило йому з меншим побоюванням вести війни з Москвою, яка претендувала на повернення земель, що входили колись до складу Київської Русі. Ці війни, триваючі три десятиліття, приносили успіх то одній, то іншій стороні. Після першої за Москвою залишився Любеч з навколишніми землями, після другої до Московського царства відійшов Смоленськ, а після третьої поляки відвоювали у московитів захоплений ними раніше Гомель з прилеглими територіями.
Відома спроба підняти повстання, зроблена орієнтованим на Москву Михайлом Глинським. Незважаючи на симпатії селян, нижчого духівництва і навіть частини шляхти, спроба провалилася, після чого Глинський утік до Москви. Дуже характерна реакція на це повстання вищого православного духівництва, яке не проявило ніякої зацікавленості в об'єднанні з московськими єдиновірцями. Небажання потрапити в підлеглість московському митрополитові було сильніше, ніж страх перед католицькою агресією. Тим паче, що католики в той момент були поглинені боротьбою з внутрішнім розколом
