табором, в якому Бен-Ґуріон поступився принципами з метою зменшення напруги між релігійними та нерелігійними євреями та задля збереження єдності у єврейській громаді.[548]
Те, що він був секретарем «Гістадруту», не означало, що він не стикається з повсякденними неприємностями пересічної людини. Коли його півторарічна донька Ренана раптом стала жертвою задухи, Бен-Ґуріону довелося, як і більшості громадян, вирушити на відчайдушні пошуки лікаря. У нього вдома все ще не було телефону. Його щоденник розповідає: «Я кинувся до [лікаря Аарона] Біньяміні, але його не було вдома. Я побіг до кабінетів виконавчої служби «Гістадруту» і зателефонував до «Купат Холім». Ніхто не відповів. Я пішов до Еліяйху [Голомба] і знайшов [його дружину] Адах, і ми разом побігли шукати лікаря. Спочатку ми потрапили до [лікаря Давида] Дойча. Але він відмовився їхати. Я сказав, що дівчинка помирає, та він мав кудись їхати й порадив йти до іншого лікаря. Розлютившись, я побіг з Адах до доктора [Моше] Коена, він також спочатку відмовився, але, коли побачив мій стан, негайно поїхав зі мною». Коли вони дісталися будинку Бен-Ґуріон, напад минув. «Я не був упевнений, що знайду її живою», – зізнався Бен-Ґуріон. Наступного дня Ренану спіткав черговий напад і піднялася висока температура. Її батько знову побіг шукати лікаря. «Я був у відчаї», – писав він. Паулі вдалося знизити лихоманку холодними компресами.[549]
У грудні 1924 року Бен-Ґуріон вимагав розширені та централізовані повноваження, а за кілька місяців знову оголосив, що подає у відставку. Це було частиною політичної гри, що мала тоді місце, і відповідно до звичайної процедури його заяву було відхилено. Прийняття колегами рішення про скасування відставки було майже ритуальною частиною політичної культури того часу. Він залишався людиною, що віддає накази.[550] Саме тоді Бен-Ґуріон переслідував комуністів, трудові бригади й особливо ветеранів «Га-Шомер» та їх таємний «Кібуц», або «Коло», як його ще називали. Він сприймав їх як сепаратистську військову кабалу. Це було недалеко від істини. Його спроби їм протистояти були схожі на чистки – це був Бен-Ґуріон як некомуністичний більшовик-сіоніст. Саме таким було все його покоління, як розповідав пізніше Ісер Харел, всемогутній голова служби безпеки Ізраїлю. «Я казав їм: коли доходить до діла, ви – більшовики. Не в комуністичному розумінні, а в сенсі диктатури партії… ви, звичайно ж, сіоністи, але, за своїм світоглядом, тобто за менталітетом, ви – більшовики»[551].
«ЖАХЛИВА ТА СТРАШНА РІЧ»
У травні 1923 року член «Кола» вбив арабського поліціянта Теуфіка Бея, якого більшість євреїв вважали відповідальним за напад на гуртожиток іммігрантів у Яффі два роки тому. У «Книзі історії Хагани» зазначено, що національний координатор Йозеф Хехт був заздалегідь поінформований про це «перше політичне вбивство». Наступною жертвою став єврей Якоб Ісраель де Хаан. Він був одним з ексцентричних авантюристів,
Лист Бен-Ґуріона до Макдональда від 25 липня 1923 року, наведений у Erez 1972, p. 140; текст промови Бен-Ґуріона до Національної Ради від 21 серпня 1923 року, наведений у Erez 1972, p. 149; Ben-Gurion 1971a, p. 220; Shchori 1990, p. 272ff.
Записи зі щоденника Бен-Ґуріона від 9 та 10 жовтня 1926 року, BGA.
Лист Бен-Ґуріона до Давида Закая від 26 жовтня 1924 року, наведений у Erez 1972, p. 240; лист Бен-Ґуріона до Зееві від 19 листопада 1924 року, наведений у Erez 1972, p. 262; листи Бен-Ґуріона до Мейра Шелі-Богдана від 17 та 31 грудня 1924 року, наведені у Erez 1972, pp. 288, 282; записи зі щоденника Бен-Ґуріона від 7 січня та 26 травня 1925 року, BGA; Teveth 1980, pp. 186, 252.
Іссер Харел, GMA, LMA, усна історія, четверте матеріали інтерв’ю, стоp. 18; Anita Shapira 1988, p. 63.
