href="#n20" type="note">20. Якщо їй усміхаються боги, людина буде й далі провадити свою діяльність. А якщо вони супляться, то вона стає кимось іншим, а якщо хоче зняти прокляття або жити з ним комфортніше, стає пацієнтом.
Для психіатра, який аналізує транзакційний сценарій або гру, це означає, що вам відомі сюжет і персонаж і ви знаєте, яким буде його кінець, якщо не внести певні зміни. Наприклад, психіатрові, як і театральному критикові, очевидно, що Медея має схильність до вбивства своїх дітей і зробить це, якщо хтось її від цього не відмовить; і їм обом має бути зрозуміло, що якби вона проходила того тижня лікування у групі, цього ніколи б не сталося.
2. Певні життєві течії мають передбачуваний результат, якщо дозволити їм розвиватися так, як є; але щоб встановити правильну мотивацію для результату, потрібен певний діалог із певних слів, сказаних у певному порядку. І в театрі, й у реальному житті ці репліки треба запам’ятовувати та вимовляти лише так, а не інакше, тоді інші люди реагуватимуть у спосіб, що виправдовуватиме і розвиватиме дію. Якщо герой змінює свої слова та Я-стан, інші люди реагують по-іншому. Це ламає увесь сценарій, а саме це і є метою психіатричного сценарного аналізу. Якщо Гамлет почне читати рядки з «Ірландської троянди Ебі», то й Офелії доведеться змінювати слова, щоб п’єса мала сенс, отож уся вистава розвиватиметься в зовсім іншому напрямку. Ці двоє могли б утекти разом, замість вештатися навколо замку – кепський сюжет для п’єси, зате оптимальний для життя21.
3. Сценарій треба репетирувати й допрацьовувати, перш ніж він буде готовий до найбільш драматичної вистави. Саме тому в театрі існують читки, правки і проби перед виставою. Життєвий сценарій починається в дитинстві, у примітивній формі, що називається протоколом. Тут уже інші виконавці, які обмежені ролями батьків, братів та сестер; а в навчальному закладі чи інтернаті – сусідами по столу й тими, хто керує. Усі вони грають свої ролі доволі жорстко, бо кожна родина є інституцією і дитина засвоює від них мало гнучкості. Досягши підліткового віку, вона знайомиться з більшою кількістю людей. Вона шукатиме тих, хто гратиме ролі, яких потребує її сценарій (вони робитимуть це, бо вона теж відіграє якусь роль у їхніх сценаріях). Під цю пору вона доробляє свій сценарій, беручи до уваги нове оточення. Основа сюжету залишається та сама, але дія трохи змінюється. У більшості випадків (за винятком підліткового самогубства чи вбивства) це репетиція – щось на кшталт провінційних проб. Зробивши кілька таких правок, особа створює остаточний варіант для найбільшої постановки з усіх – прощальної вистави, остаточного виграшу в сценарії. Якщо кінець «гарний», то це відбувається на прощальному обіді. Якщо «кепський», то людина прощається з лікарняного ліжка, з-за дверей в’язничної камери або палати у психіатричній лікарні, з шибениці чи моргу.
4. Майже в кожному сценарії є ролі «поганих» і «славних» хлопців, «переможців» та «невдах». У кожному сценарії закладено специфічні уявлення про те, що є «добрим» чи «лихим»22 і хто є переможцем
А. Вагнер у одній зі своїх статей (Wagner, A.’ Permission and Protection,’
Про історичний розгляд одного з аспектів «гарних» і «поганих» хлопців дивіться мою статтю: The Mythology of Dark and Fair: Psychiatric Use of Folklore,’
Найбільш продуктивним автором досліджень на тему народних казок первісних людей є Ґеза Рогейм. Дивіться його книжку: Roheim, G.,
