хребта животом і бруднющим обличчям, Нед шкутильгав, неначе п’яний бусол, і благав подати пенні на Рассел-сквер, Друрі-лейн та в Ковент-Ґардені. Але жебрацтво в ті часи зробилось популярною професією, і конкуренція у ній була нещадна. На вулицях, плече до плеча, старцювала ціла армія калік, прокажених, мікроцефалів, причинних, біснуватих, похлібців та скигліїв. Безногий чоловік, що стирчав із нічної посудини, стрибав довкола на руках, неначе мавпа, жінка з чотирма куксами замість кінцівок чистила взуття язиком, людина-собака махала всохлим хвостом і шкірила пожовклі гострі зуби. Нед не мав і найменшого шансу.
Фунт налічує двадцять шилінгів, у шилінгу дванадцять пенсів, а щоби вийшов пенс, треба чотири фартинги. У перший день Нед повернувся додому тільки з двома. Пін відшмагав його. Назавтра ж, після шістнадцяти годин моління, заклинання та благання, він не приніс нічого, крім уривка шворки, трьох каштанів і мідного ґудзика. Пін знов відлупцював малого, спрямувавши особливу увагу на його вилиці, ніс та рот. У результаті Недове обличчя набуло кольору та консистенції підгнилої сливи. Такий перебіг подій дещо покращив збір, проте породив потребу в щоденній реставрації ушкоджень. Так протривало місяць, а потому катівська рука Піна мовби притомилася. «Повинен існувати кращий спосіб», – думав пияк. І раптом змикитив який. «Неде, – гукнув він, – а ходи-но сюди!»
Пін сидів за столом над склянкою джину. Долівку по щиколотку всівали клапті паперу й ганчір’я, баранячі та курячі кісточки, осколки скла та глиняного посуду, уламки дерева й пір’їни. Нед причаївся в кутку, вдаючи, що невидимий. Каменотес рвучко повернувся до нього.
«Ходи сюди, я сказав!» Той підійшов. Поряд зі склянкою лежав сікач для м’яса, тьмяний і холодний. Забачивши його, Нед розревівся. «Стули пельку!» – гарикнув Пін і силоміць поклав праву руку хлоп’яти на стіл. Його брудний кулак притис її, покривши, наче каптур. Тремтливі та беззахисні, пальці Неда лежали на пласі, бліді, наче жертовні ягнята. Під нігтями виднілись траурні півкола. Сікач рубонув.
Взявши руку на перев’яз, щоб помітніше було його каліцтво (Пін бо відтяв крайню фалангу кожного пальця, разом із великим), Нед потроху покращував збори. За місяць-другий він почав приносити по сім чи вісім шилінгів щодня – по суті, невеличкий статок. Пін полишив професію каменяра та просиджував довгі години в тавернах чи кав’ярнях, наминаючи качку під апельсиновим соусом, жлуктячи вино та мацаючи мозолястими долонями зади та бюсти неперебірливих дам. А Нед відморожував дупу на вулицях, давився черствими скоринками та капустяним супом і прокидався в холодному поту від жаху, навіяного втратою пальців, який не відпускав його і вдень. Він хотів утекти. Хотів померти. Але Пін тримав його в покорі ударами в потилицю та погрозами подальшого скалічення. «Кортить і решти пазурів позбутися? А мо’, й усього п’ястка? Або навіть і цілої руки?» І реготав.
Одного похмурого дня колишній каменотес, п’яно хитаючись, переходив вулицю перед «Сорокою та пеньком»[21], щоб обнишпорити кишені
Гра слів: перший та другий компоненти назви, крім більш-менш спільних для обох мов переносних значень (пор.
