який помирав у Відні, писав свій величний «Реквієм». Задля такої нагоди Нед піднявся над собою.
Якось уранці, ще вдосвіта, Берренбойн зайшов до кімнати Неда і струснув того за плече. «Вставай, Неде, – прошепотів опікун, – ти потрібен мені». Його голос дрижав. А щоки та все обличчя були навіть червоніші, ніж той коли-небудь бачив, – мов помідори, хрест британського прапора чи мундири королівських драгунів. Недові було дев’ятнадцять. «У чому справа?» – поцікавився він. Але відповіді не отримав. Знадвору залунав пташиний спів. Старий сопів, наче двигун-паровик. «Одягайся, зустрінемось біля виходу», – тільки й видобув він.
Берренбойн чекав коло воріт. На ньому був парадний костюм, куплений на материн похорон, касторовий циліндр та шовковий сюртук. Під пахвою він тримав футляр, обтягнутий зморшкуватою шкірою якоїсь екзотичної рептилії. «Новий кларнет?» – подумалося Неду. Юнак ніколи доти не бачив його. Вони попростували жвавим кроком – через Ґросвенор-сквер, далі вниз по Брук-стрит, перетнули Парк-лейн та заглибились у м’яку зелень паркових володінь як таких. Довкола не було ні душі. Туман, немов молоко із розпилювача, низько стелився по мокрій траві. З гілки знущально каркала ворона.
– Ти знаєш, хто такий секундант? – запитав Берренбойн.
Це прозвучало, наче ляпас по обличчю.
– Секундант? Ви ж не…
Старий стримав його за рукав.
– Заспокойся, Неде Райз. Ти доросла людина. От і доведи це!
Двоє якихось чоловіків, чиї постаті саме прозирнули з імли, чекали на них на краю Серпантину. Один із них виявився темношкірим – чорним і товстим, наче кнур. На ньому були переливчастий жилет, бриджі з оленячої шкіри, фільдекосові панчохи, а голову вінчав циліндр із пером. Справжній чепурун. Берренбойн підійшов до них, кивнув та простягнув футляр. Було щонайменше градусів сімдесят[22], але негр хапав дрижаки. Інший секундант, який раз по раз нюхав тютюн з емальованої табакерки та чхав у хустину, взяв його і – у перервах між своїми «пчих» та «апчхи» – якось-таки відкрив для чорнопикого. Той обрав собі пістоля. Від його подиху несло спиртним. Відтак чхун підніс футляр Берренбойну. Старий узяв зброю з гнізда обережно, наче розпаковував кларнет, готуючись до концерту на свіжому повітрі. З неба посіяла мжичка.
Чхун безупинно нюхав тютюн у якомусь пароксизмі нервової енергії – клацав табакеркою, затискав ніздрю, втягував понюх та бруднив слизом хустину, весь час посмикуючись і здригаючись, немов епілептик. Негр зронив пістоля. Мжичка змінилась дощем. Підгорля Берренбойна погойдувалось, як-от коли той брав найвищі ноти на своєму кларнеті, і Нед мимоволі відчув, що й сам співчутливо тремтить. Врешті чхун спромігся відміряти двадцять кроків і розставив учасників на позиції. «Готуйсь!» – загорлав він. Два різких металевих «клац!» розляглися над галявиною, немов одне відбило луною інше. «Цілься!» Берренбойн та негр повільно
~ 21 °С.
