кучерів довкола її обличчя. Нога Неда сама собою затупала. Він не пригадував щасливішої миті.
Нарешті музикант зробив перерву, і натовп розпорошився. А підліток затримався, щоб повитріщатися на нього. Чоловік відгвинтив мундштук інструмента, від’єднав від нього тростину та поклав її на кінчик язика, наче гостію. Зі шкіряного футляра він дістав щіточку, якою обмахнув спочатку мундштук, а відтак і порожнисте тіло інструмента. Клавіші поблискували на сонці.
– Тебе це бадьорить, еге ж? – проговорив віртуоз. Він звертався до Неда.
Той сидів, жуючи стеблинку трави, – облізлий, наче перецвіле поле. Він проживав життя у вуличному бруді, ходив до вітру в Темзу, а одяг шакалив зі сміттєвих баків, коматозних п’яниць і похололих трупів, які штабелями лежали під мостами, мовби нарубані дрова. Нед не був би бруднішим або здичавілішим, навіть якби його виростили вовки.
– То й шо? – цвіркнув слиною він.
Чоловік витяг із рота тростину, уважно оглянув, а відтак засунув назад. По вулицях тинялось тисяч десять закаляних безбатченків на подобу цього шмаровоза. Куди би він не поткнувся, ті завжди плуталися під ногами, підлещуючись, пропонуючи всі отвори свого тіла, циганячи мідяки, пиво чи хліб. Та саме в цьому босякові щось упало йому в око – він і сам не міг сказати що. Але вирішив спробувати.
– Не знаю… Просто мені здалося, що тобі сподобався мій невеличкий концерт… ну, в сенсі музика.
Нед полагіднішав:
– Так і є, – зізнався він.
Чоловік здійняв свій інструмент.
– Тобі відомо, що це?
– Дудка?
– Кларнет, – пояснив музикант.
Нед захотів дізнатись, як утворюється звук. Чоловік показав.
– А в мене вийшло би навчитись? – запитав Нед.
Незнайомець опустив очі на скалічену руку хлопчини та поцікавився, чи не хоче той їсти.
Прентісу Берренбойну належав квартал будинків у Мейфері. Йому було добряче за п’ятдесят. Дружини він зроду не мав. А мати – сварлива, гостра на язик і приземлена жінка, із якою той прожив усе життя, – померла місяць тому. Тож увечері він привів хлопця додому та дозволив переночувати в комірчині для вугілля. А на ранок звелів економці відмивати й годувати його. Це був шанс зачепитися. І до кінця тижня Нед Райз став звичною даністю.
Формально він значився хатнім слугою, але Берренбойн, підкуплений щирим і всепоглинальним інтересом хлопця до гри на кларнеті, став поступово сприймати його радше як члена сім’ї. Купував одяг, частував молоком, відбивними котлетами й вишкварками, навчав читати та не ронити чайну чашку з коліна. Були походи на концерти й вистави, на корабельню та в зоопарк. Хлопцю найняли репетитора. Нед опанував ази орфографії, геометрії, іхтіології, зазубрив півтори фрази французькою та люто зненавидів древню історію. Елайзи Дулітл із нього не вийшло. Його успіхи –
