штурхає ліктем свого товмача.
– Вона каже, що боїться, – шепоче Джонсон.
– Боїться? Це ж мої тельбухи на карту поставлені!
– Ви християнин. А для неї це щось на подобу перевертня або людожера.
– Ну а ти ж хто?
– От тільки не треба так на мене дивитися… Я аніміст. Тсс… Тепер вона нарікає на запах. Каже, «вони що – усі так смердять»?
Раптом Алі гарикає якийсь наказ. «Вона хоче, щоб ми стали навколішки», – пояснює Джонсон, опускаючись долі та зариваючи обличчя в пісок. Мандрівник бере з нього приклад. Вони надовго застигають у цій позі («Я вже почуваюся неначе той страус», – пускає шпильку перекладач), аж доки високий гугнявий голос із переливами не починає виводити вечірні молитви. Це муедзин, який розташувався десь знадвору. Алі й Дессауд так само простираються долі, а Фатіма спускається з трону, наче грозова хмара по схилу гори. Коли ж та схиляє голову до землі, мандрівник відчуває на собі погляд її бездонних чорних очей.
Щойно з молитвами нарешті покінчено, Фатіма перевальцем повертається на подушку, всідається там, напускаючи на себе поважність, і м’яким помахом руки відпускає чоловіка та Дессауда. А потому повертається до Мунґо й товмача, запрошуючи тих сісти. За їхніми спинами в намет прослизає нубієць із ятаганом у руці. Западає довга мовчанка: Фатіма та її фрейліни візуально насолоджуються блідолицьою світловолосою почварою у синьому оксамитовому сюртуку. Нарешті емірша звертається до нього – звучить одне-єдине речення, – а її інтонація повзе вгору, свідчачи про запитання.
Мандрівник кидає погляд на Джонсона.
– Вона хоче, щоб ви підвелися та скинули сюртука.
Той виконує її бажання, а одна з дівчат прослизає до Мунґо, щоби забрати в нього одежину й передати її емірші. Фатіма мовчки роздивляється сюртук, проводячи рукою по тканині проти ворсу, і затискає між зубів один із мідних ґудзиків. Першопроходець стоїть у джубі, наче дитина в нічній сорочці. «Подаруйте його їй», – шепоче Джонсон.
Мунґо прокашлюється і якнайвишуканішою арабською пропонує їй прийняти сюртук. Та зводить на нього погляд і ввічливо відмовляється, але привласнює два мідних ґудзики. «На сережки підуть», – пояснює вона, підносячи їх до куточків яшмака. З темряви озивається сокіл: ка-ха! ка-ха! Фатіма змочує губи. «Він свинини не хоче?» – питає вона.
– Кажіть, що ні, – інструктує Джонсон.
У цю мить з’являється Одноокий, тягнучи на шнурку чагарникову свиню. У неї видовжене рило, безладно вкрите ґулями та складками, з рота стирчать кілька пожовклих іклів, а погляд не віщує нічого доброго. Одноокий, збиткуючись, пропонує її Мунґо. «Снак-снак», – рохкає по-африканському свиня.
– Удайте огиду, – наставляє товмач.
Мандрівник щосили намагається зобразити на обличчі відразу та жах: йому ж бо добре відомо,
