Музика води. Том Бойл
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Музика води - Том Бойл страница 22
– Усе гаразд, містере Парк. Не треба поспіху – це все для вас…
– Що? – Його очі пожовкли та взялися кіркою, щоки позападали, а борода перетворилася на ігровий майданчик для кліщів, бліх, вошей і гнид.
– Ви все правильно розчули. Їхній верховний шакал звелів принести вам ось цей бурдюк, а потому ще й молока із кускусом.
– Молока? Із кускусом? – Джонсон міг із тим же успіхом оголосити, що подано хагіс, копчену пікшу та суп із баранячої голови. Мунґо переживає перистальтичний шок, а відтак судомно підводиться, не відпускаючи гверби, та обнишпорює очима намет. – Де ж вони? – пихкає він, задихаючись, та з останніх сил спинається на ноги. – Де? Заради Бога, скажи!
Аж тут з’являється хлопчик із дерев’яною мискою. У ній молоко та кускус. Він хоче поставити свою ношу перед мандрівником, але той вириває її в нього з рук та занурює обличчя у густе, в’язке місиво з усією розпукою людини, яка сорок днів та ночей бідувала в пустелі. Позаяк у цьому немає жодного перебільшення.
А потому ляскає себе по животу:
– Ох, Джонсоне, – примовляє він. – Ох-ох-ох, Джонсоне, Джонсоне, Джонсоне, як же мені цього бракувало… – Але стривай-но! Що ж він накоїв?! Миску вискоблено начисто, хоча ось стоїть його вірний провідник і товмач, марніючи на очах! – Джонсоне… – затинається той, потупивши очі, – чи ти коли-небудь, коли-небудь пробачиш мені?.. Боюся, я дещо зшаленів… І якось… зовсім про тебе забув.
Джонсон здіймає долоню:
– О, не хвилюйтеся, мене вони весь час годують добре. Бо куди дінуться? А як би я інакше на них горбатився? Подай це, розберися з тим. Вишкреби казанок, подої кіз, змасти олією Акбарові сандалії. Назнімай вершків для кобил. От лайно! Неначе знову опинився на плантації. Інколи так і хочеться лежати ось тут, хиріючи разом із вами.
Мунґо погладжує бороду, вичісуючи просякнуті молоком зерна, та методично злизує їх із пальців, а тоді добряче прикладається до бурдюка з водою. На його щоках знову повільно проступає колір.
– А що ся стало? – цікавиться він. – Чого б це ці погоничі верблюдів та раптом виявили таку милість?
– Фатіма.
«Фатіма». Ці три склади течуть, неначе брижі на воді. Вона спочатку врятувала його очі, а тепер і решту грішної плоті. З’являється проблиск надії.
– Вона хоче мене бачити?
Джонсон киває:
– Алі каже, що вас треба нагодувати, віддраїти і